Я так далеко від тебе…як ніколи.
Моє серце ледь чує твоє шепотіння.
Відчуваю самотності хтиві болючі уколи
І останнього подиху твого на моїй щоці тремтіння.
Ніким не розгадана та таємниця була.
Чому ми ходили по лезу?
Чому досі дихаєм
В уста один одному?
Переповнені холодом,
Перемучені спрагою.
Я у твої з відвагою буду дивитися вічі
І про біль я питатиму.
Ми занадто багато втратимо.
Так сумую за нашими літньо-весняними днями..
Так ще ми не надихались світлим теплом наших тіл.
Вже не буде як я,чи як ти би хотів…
Але ні!
Не кажи!
Я так хочу згадати безтямні
Наші тихі розмови без слів.
Наше вічне сердець шепотіння
І долонь нескінченне тремтіння,
Коли з нами весь Світ говорив.
Як під пальцями билося Серце
Всього Всесвіту – він був у тобі,
Розквітав він у мене в утробі…
Це із пам*яті вже не зітреться.
Це не зникне,як марево!
Я не зможу забути ці Сонця!
Вони квітами в нас розквітали,
Руки в*яжучи путами…
Чи тому все настільки заплутано?
Може ми у своєму коханні самі заблукали?
Або просто зрослися руками?
Але ж наші долі не можуть бути поодинці!
Напевно…
Насправді,я зовсім нічого у цьому не тямлю,
Але ревно намагаюся все осягнути.
І хоч час неможливо назад повернути,
Прийде день,коли ми обоє зможемо повернутися обличчям до Сонця…
Нашого.
Красивого.
Нам завжди не вистачало на це сили.
Ми завжди боялися осліпнути,чи то радше прозріти…
Нам було легше жити в невідомості й радіти
Тому, що приніс день.
Ми завжди не знали куди йти,куди рухатись…
Наше Сонце не освітлювало нам шляху.
Ми не могли позбутися нашого страху.
Зараз я обіцяю: ми будемо слухатись.
Але тоді слухати було так красиво..
Твої бездонно-теплі добрі очі.
В них заглядали зорі…
А коли ти опускав вії,я загадувала все,що хочу,
Бо зорі падали.
Я проти тебе ще досі безсильна.
І хоч зорі завжди відділяла від мене відстань,
А віднедавна ще й численні серпанки сліз,
Я чекаю,коли впаде хоч одна!
Щоразу вдивляюся в твою похмуру душу,
І розумію,що хочу дістатися її дна.
Слухати її тиху пульсацію,
Відчувати у своїх долонях всю крихкість та силу,
Таку красиву,
Вважати її своєю хоч півмиті!
А знаєш,ти завжди мав рацію.
І тоді,коли казав,що мене буде боліти.
І тоді,коли кричав,що тебе болить…
Але ж я завжди там цілувала.
Навіть коли і не боліло.
Просто від твоєї шкіри так солодко життям віяло.
Із кожним поцілунком я під нею зникала,
Ховалась.
Морозом пробігалась по твоїй спині,
Жаром по грудях спиналась до горла…
Моя частинка десь там донині.
Вона плутається у пасмах твого волосся,
Гойдається на пульсуючих венах.
Мені здалося,я всі,що могла спокуси зборола.
Але ж ти тримаєш мене при собі!
Не можу піти,навіть якби хотіла!
Я назавжди залишуся другою тінню твого тіла.
Так прекрасно,як зараз,не було вже давно.
Я не живу спогадами,нам з тобою це не дано,
Але ця солодка дрімота випадково нагадала твої обійми.
Ненав*язливі та водночас наче сталеві.
Я ховаюся в них при кожній потребі
І навіть без неї…
Просто я розумію,що у цьому житті мої привілеї
- мати тебе і бути твоєю.
Я вперше за довгий час піднімаю очі на тебе.
Виступають сльози,але ж це від Світла..
Не так просто дивитися на своє власне Небо.
І трохи важко осягнути те,що у тебе є своє Сонце.
Я спершу навіть не зрозуміла що це.
Але зразу відчула,що щось нове у душі розквітло...
Цікаво,в тебе так само?
Вибач,якщо написала так рано.
Пробач,якщо я….просто пробач.
За все.
Давай радіти тому,що нам Сонце несе.
Адже ми його так довго шукали!..
Аж дивно,що варто було просто підняти очі один на одного…