Осінь ще не палає багряним, але вже огортає вогким туманом самотніх нічних перехожих. Це означає що все, тепло вичерпалося з усіх закутків міста, час діставати з шафи теплого вовняного шарфа та застібати комір на усі ґудзики. Час наливати гарячої кави у філіжанку та кутати ноги у картатий плед. Час осіннього смутку, що терпко та солодко осідає на дні чашки, на губах, у погляді, робить рухи повільними, голос тихішим, розмови відвертішими.
Кожного разу трапляється певний злам як у природі так і в житті, котрий помічають не усі та не одразу. Злам мікровсесвіту, злам підсвідомості та надсвідомості.
Когось це штовхає піти до найближчої крамниці у піжамі та пальто за пляшкою червоного напівсолодкого, когось на випікання шоколадних кексів, когось на неочікувані знайомства, а когось з мосту у Буг. Я в такі злами сідаю за стіл, чекаю третьої години ночі, тоді трохи плачу, заварюю чай з лимоном та вмикаю український етно-хаос, на кшталт «Дахи-Брахи», тоді надягаю чорно-білого капелюха у дрібну клітинку, сідаю за ноутбука, та відкриваю редактор тексту. Текст не народжується, не створюється, не набирається, не вимучується, не лягає, і в жодному разі не пишеться. Він, якимось чином, просочується сірувато-прозорою ниткою крізь капелюх прямо до монітору, малює контур та змушує холодні, бліді від недостатку еритроцитів у крові, пальці обирати необхідні позначки на клавіатурі, аби заповнити срібні контури текстом мов би то форми для желе. Я натискаю на букви та відчуваю, як мене в прямому смислі затягує у білий електронний аркуш, наповнений життям. Аркуш втрачає кордони, я сиджу на стільці у своїй кімнаті типового гуртожитку радянського планування, відчуваю протяг з вікна, відчуваю запах чаю, очі бачать стіни та сині шпалери, з ліжка зникає сусіда, зникає ліжко, не усвідомлюється простір, крізь цегляну стіну я чую, як дівчина грає на кобзі та розбиває мою тишу надривним криком та гортанним співом, а поруч з нею чомусь сидить Гоголь. Хоча ні, не чомусь. Я відчуваю, що всі по своїх місцях – крикливе дівча з губами, вифарбованими у червоне, Микола Васильович з прижмуреними по кошачому очима, я, у шоці та міжпросторі. Ми дивимося одне на одного. Точніше вони з вичікуванням на мене, а я розсіяно та спантеличено на них. Кліпаю, повертаюся у реальність. Потрібно заварити чаю та збудити на роботу сусіду. Розвертаюся та знімаю капелюха. Мабуть привиділося.
Відчуваю спиною два очікуючих погляди.