Мій світ заглиблений у вас.
Переплелись, зрослись корінням;
і кожний мертвий чи живий говорить тут про нас.
Якими ми були колись у нерозумний час первісний,
коли обітниці складали почуття на крові.
Тепер ви стали мною, а я вами.
Ви так за мною поспішали, що не помітили підміни.
Я промовляю вашими словами.
Я штучна геть уся.
Мене плекали ваші сни і мрії,
і напували молоком лелє та гали
галактозоряних шляхів.
Розсипав сіль чумак небесний.
Крупинка кожна то звізда(р).
Шукаю в кожній вашу душу.
Вас так багато, та усе одна.
Мій голос на усе жіноцтво схожий.
Збираю душу по крупинках, наче сіль розсипану.
Недорозбите дзеркало.
Ось-ось і розлетиться вщент.
Чи треба жити у ілюзії, що ціле?
Чи пальчиком натиснути, і
раз! –
шматками скла порізать вени.
Мій голос – тонкий, наче писк,
і ріже галасом жіноцтва.
Народжує дітоубивче плем’я
чоловіцтва,
а може амазонок.
Гвалтують ошалілі молодиці,
про почуття кричать на всенький світ,
про лібідо та біль.
Ніколи танець Соломій іще не був таким відвертим.
Сім покривал зняли,
й чекають жертви –
жертвоприношення мужчин!