Ріднії Карпати! Краю синьогірний!
Голос мій до тебе сумовито –лірний.
Зносить понад хмари доля нас летюча,
В груди хвиля вдарить, туга і пекуча!
Тут чистіше небо, солодше повітря,
Зором понад тебе – скільки видно світа!
А як хто не вірить в мою тайну думу,
Хай спитає в звірів, в лісового шуму.
Вигином розлилось плесо Черемоша,
В дзеркалі відбилось гір грядуща ноша.
Плотогони, сосни, рухливі дараби,
Говори- веселі – до життя приваби.
Чорногори – сосни, близькі полонини;
Тут, на високості, дух ще вище лине.
Друге сонце світить, інакші тут люди,
Хоч навкруги стріти лиш з каменю груди.
Та німі ті кручі сплять, не промовляють,
Сльози з них пекучі, мов струмки, збігають.
Вода камінь точить, вітер далі оре.
Слухайте – неначе гір душа говорить!...
Піднімайся вище, порозкидуй брили,
Щоб в долині, нижче дзвони загуділи!
Щоб зійшлись вершини на велику раду.
А в горі, над ними – гнало хмару граду.
Одна радість в світі – пісня без тремтіння,
Соковитість квітів, величність каміння!
Сонце пензлем водить, випиває зором
Синь, що верховодить над рівнин узором.
Без жодного звуку, без лишнього слова
Найтяжчую муку втерпіть готов я,
Падати немічно, плакать до загину,
Аби жити вічно, йдучи на вершину!