-Гей, Ейнику! Чому ти не спиш?
Північ минула, світає лиш.
Поглянь, який ти худий, ще й зблід,
Важко працею заробляєш на хліб…
«Робити не важко, коли є охота!
Десять овець – невелика робота.
Десять душ – розумні тварини,
Краще, ніж вірність одної людини.»
-Чому ж не корова, а смердючі вівці?
«Я пас їх у лісі, ховався від німців
У сусідньому селі, в Чепоносах.
Пив молоко, ночував на покосах.
Хто – я? Від дитинства каліка,
Та, може, душа у мене велика.
Хочу, як люди усі, любити,
І надіятися і жити.»
-А хіба Руфка тебе не кохала,
Та, що жоною твоєю стала?
Правда, дітей у вас немає,
А чому і як – то Бог його знає!
«Ет жінка моя – то кров і сльози..
Раз сват (я був хлопцем) на бричці привозить
Одягнену пишно, спокусливу, гарну,
Та другим збезчещену – мовити марно.
А щоб по доброму залагодити лихо,
Мене умовляють, балакають тихо,
Що я, бач, кривий. І кат йому,
Що вона – на п’ятому…
Ба, з часом у мене буде дитина,
І честь її зостанеться невинна..
Бідний я був, за багату;
Отак лихий мене сватав.
А потім вже сам ночами
Качаюся, рваний корчами.
Гарний стан був у неї. Мов чудо.
Від муки такої горів розсудок.
А вона, незалежна та горда,
Плакала тайно. Акорду
Останнього ждала. Дитина –
Кохання її половина, -
Яка то була утіха!
Маленьке, пухнасте, - потіха!
Та Бог розсудив по свому –
Забрав ту любов із дому.
І що мої тут страждання? –
Вічні життя питання.
Я часом до жінки підходив;
Та брав її сміх і подив.
Як смів я, нещасний каліка!
Ридала душа чоловіка.
Аж тут – війна, ідуть німці.
Пішов я у ліс пасти вівці.
Страхіття, смерть і зрада,
Природа – єдина розрада.
Про горе я став забувати,
Дерева гладити, овець завертати.
Виходить, потрібен був людям,
Бо врятувався я чудом.
Кому б то здалося – ох вей, -
Що кривий той пастух – єврей?!
І Руфка зі мною ховалась,
Он в хаті – її чуєш галас?»
-І ти їй усе пробачив?!
« А як жити інакше?
Пробачить сам Бог їй провину..
Можна убити людину,
Але сплюндровану душу..
Тут я сказати вам мушу:
Що можна тоді лиш простити,
Як вдасться сильніш полюбити.
А в мене з’явилась любов
До лісу, овець і коров,
До пастуха – собаки,
До барана – забіяки.
Які то розумні тварини!
Бідне серце з ними єдине.
І вірність одна навіки –
Що треба ще для каліки?»
-А як же Руфка твоя?
Живете ж ви разом, сім’я..
Дивиться, зором голубить.
Шкодує тебе, може любить?
« Ет, як собі вже хоче!
Часом кричить та буркоче,
Та я до всього вже звик.
Шкода ж її… чоловік,
Тобто, людина й вона,
Тим більше – законна жона.»
Піднявся старий, кульгає,
Між овець не йде – чигає,
Водою їх теплою поїть,
Годує пашнею і доїть.
Потім бринзу готує – товар!
І везе в Чернівці на базар..
Як їду до матері в гості
В Хотин - аж заболять кості, -
За базаром звертаю вліво,
По камінню йдучи терпеливо, -
Бачу Ейника на порозі,
У хліві, чи на вуличнім розі.
Він здаля мене вітає:
«Ви до мами в гості?! Буває
Ваша мама у нас, Ваня!
Видно, буде весна рання..
Як здоров’я? Що нового чути?» -
І сам радісно хоче збагнути
Цю, таку незвичайну подію.
Він радіє, і я радію.
Думаю, що за людина
Цей Ейник! Дитина
Душею він велика,
Мудрий духом чоловіка.
Іду, донизу спускаюсь
В сади. Про себе всміхаюсь.
Вже видно мамину хату
Серед горіхів. Багату.
Бачу природу на мить;
Річка в долині шумить.
А далі – сусід траву косить..
Не вітається – зло в собі носить.
1949-1978рр.