твій почерк м'який, як стебла свіжого евкаліпту
твій дотик тріпоче, як колібрі у квітки
радість твою поширюють пагінці вітру
відвага твоя - нагорода нашого світу
ти чуєш у собі усі мелодії лісу
ти стелиш листям минулі тривоги
годуєш мене як умога чистіше
штовхаєш мене подалі барлогу
кричиш безпідставно промінням у полі
кохаєш водою останньої повені
ховаєш в очах голку долі
даєш можливість побути променем
твоє сьогодення - то свято розмаю
твоє вчорашнє - то ніч, далебі
я чую, але не відчуваю
я знаю, що без потреби
не буде жодного спалаху сонця
не буде жодного заходу серця
будь небом.