Колись давно, років за двісті,
Жила родина в передмісті,
У хаті серед квіточок.
Їм двійко Бог послав діток.
Оленку милу, та кмітливу-
Чудову дівчинку грайливу.
Коли вже підросла дочка,
Іванка- файного синка.
Батьки їх пестили старанно,
Та тата- Бог забрав зарано.
Коли не стало вже обох,
Залишились сирітки вдвох.
Прийшлося йти у робітниці.
Іванко смика за спідницю:
«Не залишай мене з бідою,
Візьми, Оленочко з собою».
Пішли найматися в містечко,
А йти туди було далечко.
Легенько літній вітер віє,
І сонечко промінням гріє.
Вклоняються яскраві квіти.
Та захотів Іванко пити.
Вже ледь за сестрою іде-
Колодязя нема ніде.
Аж ось- коров’яче копитце,
І в ньому трохи є водиці.
-Оленко, трішечки ковтну,
А потім зразу дожену.
-Терпи, маленьке янголятко.
Не пий, бо станешь ти- телятком.
В Іванка личенько бліде-
Колодязя нема ніде.
Йому ввижається волога.
Терпець урвався у малого.
А сонце всё сильніше гріє,
Піт струменить по тонкій шиї.
Аж ось- залишив кінь копитце,
І в ньому трохи є водиці.
-Оленко, трішечки ковтну,
А потім зразу дожену.
-Терпи, маленьке янголятко.
Не пий, бо станешь ти- лошатком.
Ми скоро дійдемо до міста,
А там вода- холодна, чиста.
Аж ось- козиняче копитце,
І в ньому трохи є водиці.
-Оленко, трішечки ковтну,
А потім зразу дожену.
-Терпи, маленьке янголятко.
Не пий, бо станешь козенятком.
Та не послухався Іванко,
Бо не пило дитя од ранку.
Оленка далі дріботить.
А озирнулася за мить,
Там замість брата- козенятко,
Вистрибує на ніжках хватко.
Підбігла. Плаче. Обіймає,
Голосить. Стогне. Примовляє:
«Такий білесенький, пруткий.
Та, щож ти наробив, малий»!
Повз проїжджав якийсь купець,
На вигляд- бравий молодець.
Спинив коня. До неї суне:
"Чому сумуєшь ти, красуне"?
Бузкові очі підвела,
Все як було розповіла...
«Давно шукав собі дружину.
Тебе, ніколи не покину.
Я козенятка пригощу,
І вас від диха захищу».
-Сказав і посміхнувся щіро:
«Йдемо, як що твоя довіра».
Оленка згодилася з ним...
Його оселя - рідний дім.
Утрьох живуть вони щасливо,
І козенятко, всім на диво-
У ліжку із панами спить,
Балакає, і вірші вчить...
Одного разу у село,
Як чоловіка не було,
Придибала стара чаклунка,
Зла нечепура, буркотунка.
Така страшна- немов мара.
Та дуже бідкалась стара.
Оленку почала просити,
До річки, шоб удвох сходити.
Бо їй самій не до снаги,
Круті здолати береги.
А як побачили водицю,
Стара схопила молодицю,
Мотузку з каменем на шию,
І в річку- штовх купцеву мрію.
Вмить зникла зовнішність ворожа,
І стала на Оленку схожа.
Хочь разом були майже рік,
Не здогадався чоловік.
Лише маленьке козеня,
Біжить від неї навмання.
Не їсть, не п’є, і ледве диха,
Одна залишилася втіха-
Біжить, до річки заглядає,
Оленку кличе, та благає:
«Приплинь до берега сестричко»!
«Мене не відпускає річка»
-Вона з води відповідає:
«Рідненький, туга серце крає.
Так важко з каменем на шиї,
Пісок замулив довгі вії,
Тримають водорості тіло,
Допомогти тобі не сила»...
Це налякало відьму підлу.
-Вже козеня мені набридло.
Воно, ти ж бачишь, додихає.
Доріж його, бо сам сконає.
-Та, що ти, жінко, схаменися,
Ми ж доглядать його взялися
Що робишь, і сама не знаєшь.
Хай буде так як забажаєшь.
-Не переймайся, охолонь:
"Гей люди! Розведіть вогонь,
Ножі булатні заточіть.
Казан води закип’ятіть"...
Іванко здогадався зразу,
Знав про чаклунчину відразу.
Чимдуж до річки. Заглядає,
Оленку кличе, та благає:
«Приплинь до берега сестричко!
Вблагала відьма чоловічка.
Вогонь у грубі не жартує,
У казані окріп вирує,
Ножі виблискують на ганку,
Чаклунка з'їсть мене до ранку».
-Вона з води відповідає:
«Рідненький, туга серце крає.
Так важко з каменем на шиї,
Пісок замулив довгі вії,
Тримають водорості тіло,
Допомогти тобі не сила»...
Вже все готове, час спливає.
Чаклунка козеня шукає:
«Де ти подівся, вража сила?
Я б залюбки м’ясця поїла».
І до прислужників гука:
«Усим шукати малюка».
Знайшли малого коло річки,
Оленчину впізнали стрічку.
А він у воду заглядає,
Оленку кличе, та благає:
«Приплинь до берега сестричко!
Вблагала відьма чоловічка.
Вогонь скажений не жартує,
У казані окріп вирує,
Ножі виблискують на ганку,
Чаклунка з'їсть мене до ранку».
-Вона з води відповідає:
«Рідненький, туга серце крає.
Так важко з каменем на шиї,
Пісок замулив довгі вії,
Тримають водорості тіло,
Допомогти тобі не сила»...
Одразу слуги зрозуміли,
Од розпачу аж побіліли.
Як не довідались раніше?
Оленку витягли худчіше.
Обмили чистою водою,
Тоді хрещеною- живою.
Оленка - ніби розцвіла
І стала краще, ніж була.
Безмежно раде козеня,
Застрибало мов мавпеня.
Він три рази перевернувся,
І знов на хлопця обернувся.
Стару, до кінського хвоста,
Щоб кара не була проста,
Міцніше люди прикрутили,
І в чисте поле відпустили.