У нескінченному просторі днів,
Серед розгублених натовпів люду,
Тільки шкодую за те, що не зміг
Промовити вголос – «навряд чи забуду».
Що в голові збережуться навік
Всі твої звички, одна до однОї,
І що в мені міліони калік
Блукають, як тільки стає нас не двоє.
Що пам’ятаю всі дивні думки,
Фрази безглузді й напружені дотики,
Які /щось так дивно/, але навпаки
Ставали для мене сильнішим наркотиком.
Твій недоречний нестриманий сміх
Найкращим лишиться, що чув за життя,
І серед списку улюблених втіх
Одне - твоє втомлене серцебиття.
Тільки тепер серед простору днів
І крізь розгублені натовпи люду,
Я тільки шкодую, що так і не зміг
Віднайти і сказати – «навряд чи забуду».