Розповідь Великому Тарасу
про сон за мотивами однієї повісті
його не менш Великого Сучасника
Отак, Тарасе, знову ми в ярмі…
Слова про волю – ще не справжня воля.
В прольоті буть – це не літати, ні, -
Це шкандибать в тяжких кайданах горя.
Мій сивий брате, і тобі колись,
Я пам*ятаю, снились сни жахливі…
Тепер мені – таке, що хоч хрестись,
Хоч плюйся, а хоч сльози лий бурхливі!
Лише заплющу очі – упирі
З усіх кутів (я бачу, все я бачу!)
Повзуть і тягнуться до нашої землі,
Щоб висмоктати кров її гарячу.
І зуби клацають, і хрюкають носи,
Слизькі й зелені загребущі руки…
Або я в центрі Лисої гори,
Чи може в пеклі я приймаю муки…
Місцезнаходження не з*ясувати в мить…
Але вдивляюсь пильно і німію:
За жовте б*ються біси, а блакить
Шматують відьми, щоб піднести Вію.
А упирі смердоті – гості їх.
Земля – це стіл, а чесні люди – їжа.
Бенкет регоче над свавіллям лих,
Танцює й завиває зграя хижа.
Тарасе, твій Сучасник радив всім
В такому разі креслить біле коло…
Накреслюю і бачу, як за ним
Сволота бісова гнобить людей навколо,
Плюндрує душі, кухлями п*є кров…
Ось чую, перші півні заспівали…
Здригнувся шабаш, зляканий немов,
І знов до столу – за криваві справи.
Але то тут, то там, як з-під землі,
Червоні полум*ячники злітають,
Їх заливають брудом упирі,
А знов і знов крилаті виникають.
Їм хоч би що, аби здолати ніч,
Вогонь і Сонце – вороги чортячі.
І раптом я роблю предивну річ –
Збираю в серці всі думки гарячі
І жменями кидаю у вогні,
Вони спалахують – мерзота відступає.
Думки червоні – вільні й запальні,
Гнів праведний одвічне зло карає.
Сильніше полум*я – гучніше і брехня.
А слуги бісові кружляють вже над колом.
І відьми нишпорять… Далеко ще до дня!
Та другі півні заспівали хором…
І гурт шалений зразу онімів…
На декілька хвилин. І знов - в розпусту.
Для опису її бракує слів,
Ця оргія була вже геть безглузда.
І раптом я побачила – зі мною
У білім колі тисячі борців,
І кожен з них і серцем, і рукою
Освячував народження вогнів.
«Гей. – верещить диявольська юрба
Своїй роздертій пастві, тобто їжі, -
Ті в колі прагнуть, щоб була війна!
Ми в злагоді їмо – вони ж, безстижі,
Вогні запалюють, та їсти не дають!
Ми б дообідали, і стали б жити щиро,
Так чесно, що й чесніш не може буть,
А тим, у колі, крові закортіло!»
А далі – гірше: відьми й упирі
Розкрили Вію очі – хай шукає!
Щоб знищити до ясної зорі
Всіх вогнелюбців з краю і до краю.
А я кричу своїм товаришам:
«Думки – у полум*я, а очі – тільки вгору!
Чудовисько знаходить по очах
І нищить в неочікувану пору!»
А в небі теж триває грізний бій:
Герої всіх часів стоять стіною
За те, щоб чорні покручі та Вій
У небутті розтанули з пітьмою.
Там, серед них, Тарасе, бачу я,
І ти за бідне людство вболіваєш,
І блискавки, як праведний суддя,
В пихаті вражі пики устромляєш.
Все військо зоряне, так само, як і ти,
Прозору мить світання наближає…
Вже зовсім збожеволіли кати –
Трощать усе, що в лапи попадає.
Ще трішечки, і третіх півнів спів
Завершить вакханалію суспільну…
І раптом землю наче хтось струсив
Та й розпочав розхитувать повільно.
Оновлення велике почалось –
В бездоння чорне іроди котились…
І я прокинулась із думкою: «Ось-ось…»
А треті півні уві сні лишились.
Отак, Тарасе, снилося мені.
Як в дійсності все трапиться – не знаю.
Поки що бенкетують упирі,
Та час від часу вогнище зростає…
Чи гнів людський, чи бунт землі сирої, -
А треті півні заспівають, вої!
2001 р.
Прим.авт. Только после того, как в стране
случилась оргия второго Майдана, я поняла,
что за много лет до этого я описала всё в
этом стихе. Что ж! Остались - "третьи петухи"...