Троянди – квіти вічної події, -
Скажіть, ну хто трояндам не зрадіє?
Хто від потворства серденько позбавив,
Тому і взимку у трояндах – травень.
Троянди запашні, донецькі квіти,
Зі мною завжди поруч, мов сусіди…
А вже летять, летять пожовклі листя…
Всміхаються ж троянди їм навмисно.
Троянди цвіт причетний й до «вугілля» -
І зустріч шахтарів з ним, і дозвілля.
Духмяний та жагуче-соромливий,
Займеться полум’ям – з душі напругу зніме.
Звітують урочисто квітам мрії:
Не згинуть марою плекатії надії,
Полине золотом троянди ніжна пісні
Про вільне, славне українське місто,
Де в тих трояндах пам'ять приховала
Дитинства крила, покинутії рано,
Становлення душі, віддачу серця
Та поетичні поклики мистецтва.
Щодо поезії – одне можу сказати:
Було б то можна за душевні грати
Комусь очами з жадобою подивитись
І з перлами душі моєї злитись....
Але простіш троянди пригорнути,
Почути неповторний шелест рути,
З далеких гір принесених конвалій,
З ланів – багатих ароматами нектарів,
Та лагідно шипів торкнутись зрозуміло… -
Все стане ясно: душенька як мліла,
Як поривалась у світи весняні,
Як огортав почесний гнів кохання,
І як молилась... Як молюсь і зараз,
Відверто так, та не здіймаю галас,
А з вірою: почута щирість Богом,
Коли на самоті лишаємось удвох ми:
Небесні сили, Землю напувайте
Та чарами святими огортайте
Кохання, пісню, роси самоцвітні
Та квіти міста – мої троянди рідні!