Чи скажеш ти лягти на плити,
на ці прикмети часу, від яких
жевріє свічка перевтомленоі мрії...
І марно!.. Марно там кричали діти
у пошуках незнаної надії
і неба у прикметниках руки.
Гукати в ніч, що ледь не скресла
на різних барвах зім'ятих обличь?..
Чи не біда керує сонцем в цій безодні?..
Лиш тінь від Сина зранку тут воскресла,
жахаючись зневіреним сьогодні,
якого вбив оновлений панич.
Але ж матуся так любила!..
І тато з поля ввечір повертавсь...
То де ж, скажи, тепер ті рідні й милі руки?!..
Вони пішли, бо жити вже несила.
За що, Єдиний, ці голодні муки?!..
Бери катів моїх, і ними бавсь...
Мільйони, Господи, мільйони!!!
Невже ти не отримував листів
від тих безвинних, що відібрані нечистим
для цього незбагненого полону?!..
Тоді візьми Собі оце намисто
із душ людських знесилених синів...