Пишалося вино,незрівняним букетом
хвалилося;"рожеве я,як дівчини лице
терпке як істина,і форма як дівоча
незрівняне у мене,є все це.
Та черепяний глек(в нього вино налите)
обурився,на безсормну похвальбу
від злості луснув і вино розлилось
в пісок і землю,в зеленую траву.
Вино щезло,так і не збагнувши
пр єдність форми,змісту і краси
от і пропало...в землю пролилося
ТОЖ БУДЬ СОБОЮ,радість всім неси.