Ми познайомились з тобою літом. Майже кожного дня зустрічались і гуляли містом. Ми просто ходили, розмовляли, пили чай у кафешках і навіть не торкались один одного. А потім я побачила твої закохані очі. Я спостерігала, як ти поспішаєш мені назустріч і ледь помітно тремтиш під вологою футболкою. Це було найпрекрасніше у світі літо. Коли ти мене обійняв, і я відчула, як твоє тепло нестримною рікою розливається в мені, я забула все. Все своє життя. І почала його знову.
Твої руки знайшли у мені ту дівчинку, яка колись навчилась посміхатися через біль, і бігла назустріч кожному, хто був здатний хоча б трохи посміхатись у відповідь. Бігла допоки не зупинялась серед темного лісу…сам на сам зі своїми перевертнями.
Твої руки обіймають мене теплою ковдрою та наповнюють життям. Моїм новим життям. Я ще ніколи не відчувала себе такою живою. Я цілую твої руки…
Твої руки тримають мене міцно і ніжно. Я тепер багато на що здатна. Я можу заплющити очі і довіряти. Я можу бути слабкою. Я можу, нарешті, відпустити свого ненародженого батька, як відпускають на воду вінок (пливи, татку, ти вже зробив для мене все, що зміг)…
Єдине, чого я не можу, це бути жінкою твоєї мрії. Це її ти шукав все своє життя, а знайшов мене… Я відчуваю її всюди. Я відчуваю твою печаль нездійсненності. Я цілую твої руки, а мої сльози, збираючи їх тепло, падають навпіл…Я – не вона. І це - моя біль…
Вчора я нарешті зрозуміла, що не хочу бути твоєю жінкою-мрією. Бо її не існує. Вона тільки ілюзія, що створена твоєю підсвідомістю. Вона недосяжна. Як зірка, яку розриває на шматки, тільки-но ти до неї наближуєшся. Ти назбирав вже стільки уламків, кожен з яких ретельно загорнув у папірець. Ти бережеш їх, наче дорогоцінне каміння. Тобі здається, що вони теплі. Але це лише твоє тепло. Тепло, яке твої руки віддають знову і знову…
Я цілую твої руки і через них відчуваю твою біль. Я збираю її по шматках, які, наче дикий собака, зариваю у сивий попіл. Зариваю, щоб приходити сюди знову і знову. Хапати затхле повітря, борсатись у цих залишках розтину і завзято волати на місяць. Це місце моїх перевертнів, що розповідають мені про дійсні речі. Час від часу їх треба годувати, щоб почути правду. Годувати біллю. Тому, я точно знаю, що місяць не світить і не гріє. Гріють тільки твої руки, а біль – то моє дорогоцінне каміння…
Я цілую твої руки …я благаю їх тримати мене міцніше. Бо тільки вони можуть висмикнути мене з цієї смердючої місцини. Я буду кликати їх. Я буду чекати на них знову ізнову. Допоки не зрозумію, що все це лише ілюзія, створена моєю підсвідомістю…