Одного ранку, коли проміння сонця грало,
Немолодий художник тільки заходився писать.
Турботливо й задумливо поклавши матеріали,
Він міркував, про що в картині хтів би розказать.
Життя його було досить спокійне,
Вже цілу вічність він здавалось був один.
Все тимчасове якось перейшло в постійне –
Та звісно він колись був молодим!
І з того його віку молодого
Зринали, мов ті привиди, роки
Із спомином кохання – чистого й простого –
Та зустрічі із дотиком ніжнішої руки.
Кохання їхнє було лише миттю,
Та закарбоване воно в його душі.
Хоча давно вона з його життя раптово зникла,
Про неї спогад пережив сніги й дощі.
І так його життя пробігло непомітно –
Розхристане, мов фарби на палітрі,
Готові стати повноцінною картиною,
Вони, однак, застигли, зчерствіли на повітрі.
І ось рішився цей художник написати
Портрет свого кохання, що згубилось.
Хоч найдорожче доведеться полотну віддати –
Раптово на душі його легко зробилось.
Давно таким живим себе не почував він,
Як в мить, коли почав портрет писати.
Він помічав, як наче фарби оживали,
Як сонце на мольберті починало танцювати.
Коли ж він на прогулянку неспішно одягався,
Із завмиранням серця оглянув свій мольберт –
На полотні його кохана оживала,
ЇЇ рідніший на планеті силует.
І його серце сповнилося щастям,
Наче щось згублене він миттю віднайшов
Наперекір усім життя напастям.
І він, щасливий, на прогулянку пішов.
***
Вже вечоріло, та художник не вертався.
Вже не судилося йому прийти додому –
То шлях життя його так нагло обірвався,
Не встиг він розповісти про свій план нікому.
Пожовкле світло крадькома торкнулося картини,
Де тільки контури очей дивились сумно.
І розтягнулися у вічність ті хвилини,
Що на прогулянку потратити він думав.
І так той ненаписаним портрет лишився,
Пішли з ним в небуття всі спогади і біль.
Не взнав ніхто, на що художник все ж таки рішився
І що наприкінці таки знайшов він ціль!