«Твій син повернеться додому, а дому нема…»
(Володимир Цибулько)
А насправді весна. Зрозумій.
Твоє замкнене коло Спінози
Крізь сірість ґотичних надій
Крізь спроби злетіти у небо
Таке ж сіре як місто.
Ні, як туман – сіро-біле.
Ти тікаєш від сірих людей
В сіре небо. Твій світ
Кольору миші. Недарма
Тобі
Так до вподоби коти.
А насправді весна…
Руки грієш на вогнищі міста
Кожний вогник вікна
Вуглинкою димної ватри
З космосу хтось
Думає нишком – вогонь.
Він не знає, що згасло
У мокрому місті усе –
Навіть серця.
Шкода, що смерті немає –
Я б залюбки полетів
У вічне ніщо.
Та судилося знову вертатись
У Всесвіт асфальту і кави –
Сірим котом, жовтим метеликом,
Білкою чи ескімосом, поетом чи круком.
Навіть віра моя охолола.
А нині весна!
Казку Платона читаю шпакам.
Сон мій Лукрецієм сивим
У мрії папуги.
А за вікном – все той же туман.
І люди все ті ж.
Добре, що кіт муркотів
Тихо на вухо:
«Нині весна…»