Написати баладу «Маруся» мене спонукала німецька листівка, яка залишилась у нас від Марії Федотівни Дашівець, мами моєї дружини, Валентини Миколаївни. В 1943р., як прийшли наші, М.Ф. (тоді їй було 17р.) познайомилась з червоноармійцем Альошою Пронь, родом із Кубані. Вони переписувалися, вирішили одружитися після закінчення війни. Їх рідні про це знали. Альоша загинув у Берліні 29 квітня 1945р. за лічені години до падіння Рейхстагу. А листівку відправив 28 квітня, с підписом: «Жди меня и я вернусь, жди». Та не судилося. М.Ф. довго і довго переписувалася з рідними Альоші Проня. 19 вересня 1943р. наша розвідка рано-вранці зненацька ввірвалася на східну околицю міста, де проживали мої рідні. Німців добряче намолотили. Але потім ворог оговтався, і нашу розвідку розбив, розсіяв. Багато бійців порозбігалось по балці, по гущавинах. Німці їх знаходили і розстрілювали. Рідні мої усією сім’єю (батьки, п’ятеро дітей і бабуся) сиділи в підвалі, майже нічого не бачили. 20-го вересня наші вступили в місто. Заходять два бійця, і давай обнімати та цілувати собаку. Так розказувала мені моя матінка. Так оті двоє бійців-розвідників залізли до собаки у конуру, і таким чином врятувалися від німців. Я пам’ятаю цю конуру. Була вона із вальків, обмазана глиною. Собаку цю я теж пам’ятаю, здоровий був пес. Відповідно, і конура була просторою. І собака ще, шукаючи прохолоди, вирив зсередини добрячу яму. Я малим залазив у цю конуру, уявляв сам собі, як воно відбувалося тоді. Я всі ці події проаналізував,об’єднав у єдине ціле. Повторюю, усе змальоване відповідає дійсності.
В степах Запорізького краю
Чудові дівчатка живуть.
Зростають й в думках усі мріють,
Як виростуть й заміж підуть.
В родині у батьківській хаті
Красуня Маруся жила.
Любили її й шанували,
Зі всими привітна була.
Настала ж лихая година,
І ворог удерся в наш дім.
Загарбив усю Україну,
Hещастя і горе приніс.
Два роки прожили під гнітом,
Чоботом нас ворог топтав.
Та от вересневого ранку
Розвідка ввірвалась в Токмак.
В короткім, жорстокому бої
Розвідка уся полягла.
В живих залишилося двоє,
Маруся життя їм спасла.
Ходили по дворах ес-ес-и,
Шукали живих ще бійців.
На місці їх тут же стріляли,
Ніхто не лишався живим.
Маруся ж в конуру собачу
Сховала забіглих бійців.
Конура стояла з саману,
Було там просторо у ній.
Собака ж бійців приютила,
Вівчарок звернула з сліда.
Ес-ес-и щось там «йовкотіли»,
А потім пішли із двора.
Двадцятого наші вступили
У місто, й звільнили Токмак.
Бійці залишись живими,
Марусі всі дякували так.
Собаку ж вони цілували
Й цукерки давали смачні.
На фриців вона так гарчала,
Бійців ж прийняла як своїх.
Один був боєць лейтенантом
З Кубані. Альошою звався.
В козацькій станиці зростався,
Тепер воював він танкістом.
Обмінялись вони адресами,
Альоша на Захід пішов
Вороже кубло добивати,
Щоб спокій на землю прийшов.
Послання писали два роки,
В коханні клялися вони.
– От ворога ми подолаєм,
Й відразу одружимось ми. –
Їх рідні про те все вже знали,
Й звичайно ж не проти були.
Із фронту всі звісток чекали,
З надією в серці жили.
– Танк мы краской расписали
И “Марусею” назвали.
В миномётчиков “Катюша”,
А у нас своя “Маруся”.
Давит й бьёт фашистов метко
Наша грозная танкетка.
Вот уже мы у Рейхстага,
Ещё чуть й враг спустит флаги.
Я открытку посылаю,
Пару строк на ней черкаю:
“Жди меня, и я вернуся,
Моя милая Маруся”! –
Ось ця листівка, перед мною,
Писалась наспіх, перед боєм.
Квітень, двадцять восьмого, дата на ній,
Альоші останнє послання у ній.
– Жди меня, и я вернуся,
Моя милая Маруся! –
Письмо ушло. В Токмак пришло живое
От на второй день погибшего героя.
В шуме боя из эфира
Слишен голос командира:
–Танк подбит, горит свечою!
Люк заело, не открою!
Раз уж выбраться не можем,
Отдадим жизнь подороже!
Ми себе салют устроим,
Гансов мы огнём накроем!
Ти прости меня, прости, моя родная!
Не придёт тебе уж больше почта полевая!
Мой адрес будет не дом и не улица.
Теперь мой адрес, “Маруся”,
братская могила четверых!
Я в пылающей “Марусе”
Прямо к тучам вознесуся.
Я к тебе уж не вер-ну-ся,
Мо-я ми-ла-я…–
Слава руському герою!
Заслонив він нас собою.
Він життя не поберіг.
Він зробив для нас що зміг.
Он жить хотел! Любить хотел!
Он сделал все, что смог!
Себя в бою не пожалел,
А Родину – сберёг!
Токмак, 2015