Снiжинки, наче коменданти,
приймали мiсто без емоцiй.
У парку млiв
геть зблiдлий Данте..
Мов свiжий слiд на кровостоцi
середньовiчного кинжалу,
по асфальтованому лезу
iшло дiвча. І теж дрижало.
Вiддала шану до-дiєзу
шалена птаха на гілляці -
мовляв, розніжені, як цяці,
а я собі святкую горі.
Було все інше в ре-мінорі:
- і безпорадність сутінкова
завчасно вимкненої днини;
- й дерева, голі ісполіни;
- і небосхил, що супив брови.
Дівча і Данте врешті - двоє
у хуртовинці ледь кудлатій.
Дівча чекає на героя,
що мав би бути десь о п'ятій.
Наразі - зойк:
- Вже, наче, шоста ж!..
(йшов нишком час, мов взув пуанти)
Дівча звалося Вiка Осташ.
Дівча поглянуло на Данте.
Дістало порухом неквапним:
- Ось термос. Будьмо, чоловіче?
За скорший скон середньовічча
віч-на-віч кави, друже, тяпнем.
Жовтіли десь ліхтарні плями,
мов в допотопнім Есесері.
Блідий поет звикав до дами,
що частувала Аліг`єрі.
***
поет був мрійник
марив віхами
нового
світлого
прийдешнього
підем під пам`ятник і зтиха ми
(бо навіть пошепки проймеш його
слова йому мов юшці прянощі)
сумне засвідчим повідомлення
спи бідолахо бо зарано ще
іще земля від людства втомлена