Твоє Єство й тепер закохане у біль,
У вічну муку від гірких кривавих ран,
В які старанно сиплеш пригоршнями сіль,
Неусвідомлено ховаючись за грань
Невідворотності, незвіданості дна,
Куди спускаєшся, хапаючи пусте,
Залите воском й молитвами почуття,
Що лиш з Любові і в Любові розцвіте…
Гортаєш подумки пожовклі сторінки,
Перетираєш своє тіло на пісок…
Єство й тепер стоїть на березі Ріки,
Не помічаючи ні Сонця, ні зірок,
Що промінцями доторкаються чола
Поперемінно, намагаючись ввійти
Й подарувати усвідомлення Життя,
Як відчуття, що все, що є, усе це – ти…
13.12.2015