«Чого то часами, як сяду за діло…» (Леся Українка,
Чого то часами, як сяду за діло
Або як вже працю кінчаю я сміло,
Не раз се на мене, мов хмара яка,
Спадає сумная задума тяжка?
Така то задума спиня мою руку,
Що людськую бачу кругом себе муку,
Недолю та сльози – і думка зрина:
Нащо тут здалася ся праця дрібна?..
Недолі й дотепніші люди не вбили,
Що ж з нею подіють слабі мої сили?
І кидаю пращо, бере мене жаль –
Та друга вже думка розважить печаль:
Все ж, може, ся пісня якую людину
Розважить успіє хоч би на хвилину,
І щиро промовленим словом моїм
Збуджу огонь я у серці чиїм.
А може, й пожиток який з того буде,
І з праці моєї скористають люде…
І знов мені зваги в душі прибуло,
І знов я за діло, підвівши чоло!
«ПОРОЙ, ПОЧЕМУ-ТО, КАК СЯДУ ЗА ДЕЛО...» (вольный перевод П.Голубкова)
Порой, почему-то - как сяду за дело,
А то, как кончаю свой труд уже смело -
Не раз на меня, словно туча какая,
Находит задумчивость, грусть накликая?
Задумчивость та тормозит мою руку,
Ведь вижу людськую вокруг себя муку,
И скорби и слезы - и мысль возникает:
Зачем, мол, нужна здесь работа такая?..
Ведь скорби - и гении здесь не убили,
Что ж с ней сотворят мои слабые силы?
Бросаю работу, труда просто жаль -
Вторая же мысль рагоняет печаль:
А, может, и песня поможет кому-то,
Успеет развлечь - ну, хотя б на минуту,
И искренним сказанным словом моим
Мы в чьем-нибудь сердце огонь возродим.
А может, и польза от этого будет,
И труд мой используют добрые люди...
И снова в душе - и тепло, и светло,
И вновь я - за дело, наморщив чело!