Я думала - це в мене від прабабці мої – Катерини.
Та , бачу, споконвіку це у багатьох –
Образа ранить душу боляче – німію,
Відразу хочеться від всіх сховатися у льох!
Спочатку боляче було й незрозуміло
Чому так допікають за добро?
А потім, після задушевної розмови із душею
Від серця якось зразу відлягло
Вона дверцята відчинила і мене до себе запросила -
Щоб не була одна в своїй я німоті
-Коли тобі вже й плакати не в змозі,
Й серце затверділо – заходь до мене –
Разом – все ж не в самоті!
(На вірш Ліни Костенко "Люблю легенди нашої родини")