Недалеко від нашого глухого села було село Бiлецкое. Але всякі укрупнення шістдесятих років геть занапастили такі невеликі віддалені села. Воно і зрозуміло – простіше було зігнати селян на центральні садиби, ніж тягнути електрику і мостити нормальні дороги в далекі хутори. Та й начальству було простіше: ось він весь народ – у голови як на долонi . Зробили так, як було потрібно райкомам та обкомам, а не простому народу. Народ з небажанням, але залишав насиджені місця, переселяючись поближче до будинків культури, великих магазинiв, восьмирічних шкiл та відділень поштового зв'язку. Тільки в окрузі семи кілометрів від нашого села зникли чотири таких, великих населених пункта, та парочка дрібних хуторів. Запам'яталося мені Бiлецкое тому, що там колись жила моя тітка. Вже як вона шкодувала про те, що довелося їхати з села, де пройшло все її дитинство і її юність. Любила вона у вільний час потріпати язиком і згадувати про життя-буття. Так я з її розмов дізнався, що в кілометрі від села, раніше було поле з дивною назвою - «курганiвка».
А називалася воно так тому, що раніше на ньому знаходилося кілька стародавніх монгольських курганів. Але могильні камені з цих курганів місцеві вандали давним-давно порастащили на кам'янки для лазень. Та покололи на печі замість цегли. Поля самі були розорані, але взъеми самих курганів на полі ще добре визначалися. А я був хлопчик, начитаний фантастикою і пригодами, і марив у ту пору розкопками і скарбами. І відразу уяву в моїй голові малювались старовинні мечі, скрині з золотом, срібні обладунки древніх воїнів. Ах, як я мріяв втіхушку розкопати парочку таких курганів, щоб гарненько пошукати всередині. Але навіщо ж так далеко ходити? Недалече від нашого села, буквально рукою подати, майже біля самого кладовища знаходилося місце, яке серед народу називалося «монгольська могила». Не були там поховані стародавні воїни Чингіз-хана? Жертвою моєї допитливості, як завжди, в першу чергу загинув дідусь. А кого ще питати? Бабуся не місцева, батько з матір'ю вічно зайняті і такими дурницями ніколи не цікавилися. А дідусь зовсім інший колір! Він і від свого батька багато чув і від баби з дідом своїх..., місцевий старожил. А вже розповідати історії про старовинні часи йому одне задоволення. Я у нього самий уважний слухач, бабуся його зовсім слухати не хоче. Наслухалася за стільки років. Зараз, тільки чергову цигарку закрутить, ногу на ногу важливо покладе, випустить клуб густого тютюнового диму і почне:
- Я сам цього Юрдигея не пам'ятаю, брехати не буду, - каже дід, - самого-то мене в ту пору ще й на білому світі не було. Імена у монголів такі, що зберися удвох, і не вимовиш. Всієї азбуки на одне таке ім'я не вистачить. Юрдигей це так, а настояще прозвiще у нього інше було. Моєму батькові тоді було всього років п'ять чи шість, не більше. І от як раз про ту пору багато народу приїхало в село, казав батько, з України. Село-то наше українське все, ось вони і селилися ближче до своїх. Різні поселенці були, та тільки всі змучені довгим шляхом, по пів-року, та вісім місяців добиралися до місця. Рехворма якась була. Сталыбин значить організував. Ось і тикав народ з насиджених місць. І до нас десять сімей оселилися. Кажуть, по пачпорту в управі хороші гроші на придбання давали. Хочь корову, а хочь коня. А землі, так бери не міряно. Вільну всю так давно вже свої ж позаймали, а тайгу бери, корчуй, скільки сили є. Вся твоя буде. Інші то дурні, так і понадрывались, до самої смерті гектарами тайгу корчуя. А че ж ти хочеш? Від безземелля та в таку благодать. Хто розумний, той більше ніж обробити міг і не брав.
Прямо за городами у нашого діда стали жити в землянці Кукоби. Прізвище значить, у них таке було. Хатка була начебто й не землянка, зверху два вінця товстих колод, віконце маленьке, а підлога земляна. Начебто омшаник такий. Дід старий, баба його теж стара, та донька їхня Олеська. А було у тій Олеськи вже двоє хлопчиков, рочків їм було по десять, малі ще. А господар у неї, чоловик її, значить, помер ще в дорозі. За возом по холоду де бігом біг, а де пішки йшов, а осінь морозна дуже була, спітнів дуже, ну і схопило його. Шкодував він напевно коня, на возі ж всю дорогу їхали старi, і скарб який з собою везли, і малі знову ж на возі. І через тиждень від застуди та від сильного жару і згорів. Поховали його, гроші, які були, на відспівування витратили, і приїхали на життя босі і голі. Коняшка у них слабенький був і той від старості обезножив. Теж продали на м'ясо, щоб хоч дістатися до села. Ні рідні у них, ні приятелів. Прямо біда. Це ж треба такому статися, хоч лягай і помирай. Пустили їх з жалю жити в землянку за городами. Старі працювати вже не можуть, по сім десятків обом. Малі ще на путню роботу не годяться. А до Олеськи хвороба причепилася – сухоти, счас кажуть туберкульоз чи шо. Та й сильно переживала за чоловiка видно, ще й з-за цього злягла. Виходить вона кров'ю, сильно кашляє і лежить, не встаючи, з ранку до вечора. Тут би борсуковий та ведмежий жир потрібний, для постійного лікування, а взяти ніде. А на носі зима. А вдома ні хліба осьмушки, ні вівса, ні ячменю. І дров немає, а землянка холодна. Помруть зимою з голоду та холоду. Ну, старих і не шкода – вже пожили. А за хлопчиков переживай. Допомогти зовсім нікому.
Приїхав у село Юрдигей з монгольченком-пiдпаском. Монгол багатий. А може, він і тувінец був, але так його всі називали. Очі вузькі, чорний, кривоногий. На оці більмо, і одягнений в овечий кожух, на голе тіло. Раніше він через село свої табуни в Хакасію ганяв. Коней, корів. А то і верблюдів, та, що ти! Верблюди такі чорти кошлаті, ні на кого не схожі. Шерсть тепла прямо до підлоги висить клаптиками. Завжди раніше зупинявся у коновязи. Напувають худобу, м'ясо варив і горілочку купував, поки його пастухи спали з дороги на кошмах. Розплачувався весь час срібними рублями, паперових грошей не розумів. А на цей раз пригнав він з собою двох телух, двох бичків, та двох коней монгольської породи. Пішов по хатах і заявив, що потрібна йому тепер наша жiнка а в дружини. Так як дружина у нього тепер стара, тому як довелося йому одружився по смерті старшого брата на братовій дружині. І народжувати вже зовсім не може. Дочки у нього вже були дві, а сина не було. Дуже хотів сина. А наші сільські дівки йому дуже подобалися. Дівки то у нас були всі високі, білі, як сметана, та цицькастi як на підбір.
Він і раніше коли приїжджав, все норовив кому під поділ залізти, та грошима спокушав. Але мужики наших дівок блюли. Самим мовляли дівок не вистачає, а то ще якомусь монголові віддавати. Ось він і приїхав з калимом відразу. Пропонував за будь-яку наречену чотири животини. Значить, хочеш – бери двох коней і двох бичків, не хочеш бичків, бери замість них теличок, а то й того не бажаєш, то візьми двох теличок, бичка і коня на свій розсуд. Як вибереш, так і візьмеш. Що і говорити, походили мужики коло коновязи, коням в зуби позаглядали. Конячки хоч і непоказні, а такі тягучі та терплячі, ну дуже хороші. А тавро на конях не юрдыгеевске було, пережженне. Крадені коні і бички були, бо в таку далечінь і викрав, хто тут шукати їх буде? Злодійкуватий люд. Пропонували йому грошима, а тільки не погоджувався він ні в яку. Три дні ходив по дворах, горілку з мужиками пив, вареним м'ясом пригощав, наречену собі підбирав, рублями за пазухою дзвенів. А тільки не погоджувався ніхто з баб з таким страхолюдиной в далеку степ їхати.
Побачив він на вулиці і Олеську. Невідомо, за чим вже і куди вона ходила. А в неї від хвороби щоки рум'яні зробилися, як від морозу, і хоч вона схудла від хвороби сильно, але красу не витратила ще. Побачив її Юрдигей і пішов до старого домовлятися, щоб віддали йому Олеську значить в дружини. Умовляв він стариків довго, пообіцяв ввечері прийти і срібла ще до калыму додати, якщо вони погодяться. А що ж йому робити, не їхати ж йому без нареченої.
Як почула це Олеська, відвернулася лицем до стіни і так пролежала до вечора. А ввечері стала, прибралась, коси заплела, кращу спідницю з вишиванкою наділа і пішла до батька. Сказала йому, що згодна вона стати Юрдигеевой дружиною. Тому як більше ніж рік вона все одно не проживе на білому світі. І нехай беруть за неї двох коней, бичка та теличку, та сріблом попросять скільки-то. Він все одно погодиться, так як про її хворобу нічого ще не знає, бо говорить по-російськи зовсім погано, а українську не розуміє. А то інакше померти їм усім зимою з голоду доведеться, і старим і малим. А їй так і так смерть. Так хоч не задарма. Хоч така обманна користь, раз вже вона зовсім тепер не працівниця. Ох і зрадів монгол, коли дізнався, що вона погодилася. Крім кiней і корови з бичком, він дав старим двадцять п'ять рублів сріблом, та добре сідло під кoня. Стара, розповідав батько, дуже горювала-плакала, дуже не хотілося їй свою кровиночку на чисту смерть відправляти. Попсувала бідолашна Олеська своїх малих по білим лляним волоссям, теж обливаючись сльозами. Так і поїхала на інший день вона ззаду у монгола на коні, а завжди голодний пастушок слідом пішки як собачка пішов, хворостиною телицю та залишився бичка погнав - злий народ степовий.
А адже і здорово допомогла вона старим. І їх від турбот і позбавила i гроші з'явилися. На виділений управою пай, та на проданого одного жеребця, та на сідло, купили вони інвентар який, воза, плуга, борону, та побудували вони за зиму невелику хату-пятистенку з лазнею, народ наш на живі гроші швидко допомагати був здатний. Двоє-троє плотніков завжди вільних буде. Хоч і не було вже сили у старого, так голова була ще міцна. Заради двох онуків сильно дід зачепився за господарство, то збирався помирати, а тут і до правнуків вирішив терпіти. А господарство і старій помирати не дає їй корівка що твоя близнючка, хіба що не спить з нею, в церкву сходити нiколи. Там і хлопчики помаленьку стали працювати і на ріллі допомагати, і на городі. Раніше у дванадцять років уже за плуг яких ставили. А боронити і косити вже і у вісім можна. А хлопчики-то рано тямущі, що знають, сподіватися нема на кого, всю роботу дорослу роблять, не перечать. Начебто вже і зажили вони, хоч і не багато, але справно. Хоч і вівсяні коржі на воді часом пекли, але зовсім не голодували николи. Дуже їх монгол виручiв. Тільки баби сільські язикаті спитають коли, мол, як там тепер ваша монголка живе, ніякої вісточки нема? Сплюне старий спересердя та й запечалится. Ось так, жив чоловік на світі, а пропав у степу, ніби й не було ніколи.
А вісточка прийшла тільки через два роки, та така, що ніхто і не чекав. Приїхав у село знову монгол на двох конях. На одном їхав він сам, а на іншом віз Олеську. Тільки вже не живу. Замотав її в брудне полотно і так мертву і прив'язану до сідла і привіз до старих. Померла вона від сухот, та від курного і холодного степу. Людям горе, а він кричить, давай мовляв коня назад, давай корову назад, дівка-то хвора була, зіпсута, не народила мені сина. Слиною бризкає, чортів син. Тут вже і мужики наші наспіли дідові на підмогу. "Нічого - видповидали монголові, - ти не отримаєш, сучий потрох. Віддавали тобі дівку живу, а ти привіз її мертву, хто знає, що ти з нею зробив? А може ти, жовта твоя морда, сам її і задушив? І їдь звідси, поки тебе батигами не погнали." Розсердився він, плюнув, та так з Олэськой за село і помчав. І перехопити не встигли. А там, за селом, біля самого кладовища відв'язав від сідла, зняв з неї полотно, так і скинув на саму землю. І поїхав до себе в степ. Там її, коло дороги, на інший день хлопчiки і знайшли.
Не дозволили старим Олеську на цвинтар ховати. Піп не дозволив. Не знаю, сказав, не прийняла там вона за цей час басурманскую віру? А може і сама вона самоубилась від монгола? А повiшанных, та утоплених, та нехристів поряд з православними не дам ховати. Так і поховали її без хреста і без відспівування поруч з тим місцем, де монгол її кинув. Давно це було. А могилу її – монгольської - жiнки наші дурні прозвали. Їм би що, їм би жiнкам тільки молоти язиками. Хоч тоді, хоч і зараз.