Дам’ян Дам’янов
ВЕСЕЛИН ХАНЧЕВ
Мабуть, страшно, знаючи, що дні твої вже злічені, ще й писати вірші! Що за рік чи за годину завершиш і знов кричатимеш: «Я живий!»
Подвиг, рівний Вапцаровому! Чи має значення, хто є ворог — куля чи рак? Бо ж обидва однаково хижі і нещадні! І перед обома стоїть, випроставшись, по одному поету! Вмирають один за одним всесвіти!
Є тут палата, велика, як світ?
В ній ви мене положіте!
Крик присмертного орла, що здійнявся у найвищу височінь, щоб проститися зі світом і кинутися звідти вниз. Тільки орли вмирають так!
Але він не був орел! Бути ним йому заважала ніжність. Він просто був людиною, був одним з найніжніших наших поетів:
За те, що ти моїм ім’ям хрестила
свою велику радість і біду,
і замість персня на твій палець, мила,
палаючий цілунок покладу.
... И найталановитіших... Не кажу цього, тому що він мертвий, і не тому що був мені приятель (про мертвих — або добре, або нічого, а щойно вмре людина, усі раптом стають йому приятелями!) — кажу це, тому що він поет! Поет, що з однаковою ніжністю може носити «вірші в ладунці», горіти з любові й страждати за найкращим учнем, сміятися в епіграмах над «Альбомом Бешкова»! Його серце — то був космос! Він міг одночасно розмовляти з усіма на світі: і з іспанцем Хосе Санчою, і з паризькою дівчиною, що малювала квіти просто на тротуарі, і зі мною..., що не пішов до нього з останніми відвідинами у лікарню. Я не пішов на останні відвідини, бо на перших розплакався: мусили обманювати один одного, що рак милостивий. І якщо не встигали, то усміхалися, безглуздо і дурнувато усміхалися один одному.
Розплакався вголос, коли він не міг вже чути мене — на траурному мітингу-похороні перед Народним театром. Розплакався, не соромлячись, посеред Софії, перед тисячами очей. Ладен був розплакатися перед цілим світом, коли б знав, що мій плач верне його ...
Звідкіля його вернути? Як його вернути? Він тут, в моїй кімнаті— в кожній речі, в кожному образі поруч мене. Навіть голос його чую у грамофонній платівці:
Щоб до людей прийти на час потреби,
щоб жити й після смертної пори...
І менше з тим на Софійському цвинтарі височить одна лиховісна пірамідка з його іменем і двома датами: «4 квітня 1919 — 3 листопада 1966».
Смерть страшна, але одну маємо втіху: безсила вона забрати те, що нам залишено, навіть коли це тільки слова...
(переклад з болгарської — Любов Цай)
*Процитовано рядки Веселина Ханчева у перекладі Дмитра Павличка.