Зимою просинаються ялинки –
останні свідки світлого Різдва,
які ще вірять в Прощу і Великдень,
усупереч століттю, що зріза
пожовклий стовбур, відтина коріння
і тане пустослів’ям на гілках –
ялинки відчайдушно і невинно
ростуть у наших скривджених думках –
крізь морок, запилюжений бідою,
крізь крики пишномовних злидарів
ялинки, мов кити світобудови,
тримають чудо віри у зорі
народженій, загубленій, воскреслій –
запаленій гріхами навмання...
і мовчки обіймають перехрестя,
де страх переростає у знання.