«…Ти ночі морок чорний.
І тіло в трепеті і душу повнить гул, -
Кричу й молю тебе – мій бог, мій Везельвул!»
(Шарль Бодлер)
Насправді його прізвище було інакше. Не буду, звісно, вказувати. Типове німецьке прізвище – В. Ім’я його було теж типове німецьке – Г. Коли я вперше побачив цього майора, я про нього ще нічого не знав. Але щось мене дивно вразило в цій людині. Застиглий як маска вираз обличчя і погляд. Погляд!!! Він пронизував наскрізь вістрям, приникав в саму глибину єства і вселяв жах. Я ще подумав: «Дивна якась людина».
Пізніше мені розповіли, що це «особіст». Майор В. служив в «батальйоні смерті» давно, був комуністом, був з «особливого відділу» - тобто з армійського КГБ і одночасно він був сином офіцера СС. Я в це не повірив – цього не могло бути, тому, що бути цього не могло. Бачив я його не так часто. По «обов’язку служби» він би повинен був мене і таких як я – політично неблагонадійних періодично «тягати» - тобто «проробляти» - вести залякувальні розмови, змушувати до співпраці і таке інше. Але він чомусь цього не робив. Всі ці процедури виконував майор Н. з штабу гарнізону, який попри свою грізну посаду і постійних погроз когось там розстріляти, не викликав інших емоцій крім відрази. Він нагадував божевільного, який уявив себе Наполеоном Бонапартом і Йосипом Сталіним одночасно. Навіть жести і фрази копіював - і одного, і другого. Проте нагадував не ката, а психічного хворого – такого собі паяца-параноїка. Від рук такого – навіть якби він переодягся в заплічних справ майстра в чорному балахоні чи інквізитора, і стояв би обабіч гільйотини, і померти було б не страшно – було б тільки огидно. Як у свій час О. Мандельштаму було б огидно померти по вині папуги.
Майор В. – це було щось зовсім інше. Він взагалі ні з ким не розмовляв – ні з солдатами ні з офіцерами. За півтора роки служби я не почув з його уст жодного слова. В мене навіть було відчуття, що він німий. Хоча це, звісно, не так. Один «прапор» якось сказав мені пошепки і перелякано: «Майор В. казав, що ти на гачку в особістів!» Але говорив майор Жах, напевно, надзвичайно рідко. Він просто ходив по частині і заглядав кожному в обличчя своїм страшним колючим поглядом. Обличчя людини тут же змінювалось – воно наповнювалось неконтрольованим страхом. І так відбувалось з усіма не залежно від звання і віку. Мені довелось багато пережити в «батальйоні смерті» - в мене два рази стріляли майже в впритул – один раз п’яний офіцер, другий раз солдат-шизофренік якого чомусь поставили в караул. І обидва рази мені було якось байдуже. Кожного разу я бачив, як у сповільненій зйомці, як беруть до рук зброю, пересмикують затвор, ціляться мені в голову і думав: «Все, кінець. Вистава життя на цьому закінчилась.» Але щоразу було байдуже – померти зараз чи ще трохи пожити. Обидва рази мені пощастило – не влучили. І після пострілів була просто порожнеча в душі: «Ну, от знову цю землю топтати і на все це безглуздя дивитись…» Страху не було ніякого. Але коли ж майор В. направляв на мене свій погляд все єство наповнював якийсь містичний, нічим не пояснений страх. Мені здавалось, що я потрапив до рук гестапо. Можливо він володів якоюсь сугестією успадкованою від тата чи що. Я не вірив, що його тато насправді колишній офіцер СС і тим паче не вірив, що майор В. в себе в кабінеті практикує методи свого тата.
Але одного разу мене викликали у «стройовий відділ». Прапорщик Є. говорив мені якісь дурниці – кудись мене мали відправити з іншими солдатами з якимось дорученням – я вже не пам’ятаю куди. Думки мої були не про це. На столі у «прапора» я побачив розкриту справу майора В. Крім інших паперів там лежала автобіографія. Хоча вона лежала догори ногами по відношенню до мене я встиг її непомітно і з жадібністю прочитати. І ця легенда виявилась істиною. Його тато був направду офіцером СС, він носив прізвище свого тата і ім’я яке йому тато подарував. Яким чином офіцер СС потрапив на службу до «органів» я так і не довідався, але в пам’яті моїй його син лишився як майор Жах…
(Написано на основі реальних подій 1983-1985 років. Світлина з мережі.)