У село степове мене доля вела,
Де примерзла до снігу стоїть ковила,
Де простори збілілі без краю-кінця,
Де дошкульний буран у зими за гінця.
Не хотілося йти в сиву млу, заметіль,
Де в негоди – і ляк, і смертельна постіль,
Але ж там жде кохана, сумує і жде.
Вигляда з нею щастя, тремке, молоде –
І за нього тривожно і терпко мені…
Поспішав, спотикавсь у густій пелені.
5.01.2016.