Зневагоміли важкі смарагдові ліси,
Пронизуючи стовбурами землю,
Протягуючи темряву крізь неї
Та замикаючи її у сни
Свої сумні - тривимірну гущавину:
Шепотять, стогнуть, виють.
А я сліпий на ту дорогу вийду,
Умить прозрію і в сліди чиїсь вросту.
І небеса - мої нестерпні володіння
На поле гримають бурштинне,
Розлякують птахів обвуглену орду
Та зупиняють на півслові
Терпка повсякденність любові
Вона - маленька янголяча тінь в саду.