Вже сонце прибрало свої тканини
Гарячі, рожеві, з доріг і нив,
Сивіючий вечір упав на людину,
Вона і посивіла разом із ним.
Вже вкрилось все чорним блискучим агатом,
Поринуло в темну озерну глибінь,
Людина повернеться в дім, у ростяту
Вертепну гравюру своїх поколінь.
І тут, де їй миттю здається вічність,
Людина повинна піднятись з колін,
Відчути незайману велич й вогнисту
Алею свого позачасся та нею піти.