Обніму тебе ніжно руками,
Розголублю в обіймах палких,
Лиш не думай, що я, наче камінь,
Вже відцвів, примирився, затих.
Ти не думай, що я співав в свято,
Коли серцем з любові горів,
Я співав, як хотілось ридати,
Як в ненависті світ шаленів.
Як стогнав мій народ у неволі,
В отупінні безмовному жив,
Я своєю палкою любов’ю
Почуття в ньому людські будив.
І кричав я йому скільки сили:
Так не гідно, не можна так жить!
Подивіться на предків могили,
Вони вміли вмирать і любить.
Встань на ноги, хто впав на коліна,
Це ж предсмертний у ката танець,
Як би підлість ця не сатаніла,
Все одне її прийде кінець.
Хай мій голос наївний, юначий
Безнадійні пестив почуття,
Та пісні, повні болю і плачу,
Так несхожі на спів солов’я.
Що мені солов’їв ситих трелі?
Я в похвалах ніколи не млів,
За одну заводську лиш сирену,
З усім пір’ям віддам солов’їв.
І за рідну забутую мову,
Що так рідко доводиться чуть,
Я віддам сто раз, знову ізнову,
Всю життя мого, стверджену, суть.
То ж не думай, що я співав в свято,
Коли серцем з любові горів.
Я співав, як хотілось ридати,
Як в ненависті світ шаленів.
1950 р.