Я споглядаю життя як кулю яка випущена з відстані в пів метра. Як дулю яку тичать в пику після трьохгодинного стояння в черзі. Як мармизу ворога якого не обійти, не ввести в оману тактичним ходом поміж ніг.
В цьому житті, як я бачу всі всіх намахують. Всі чогось від інших хочуть. Нема свободи в цьому світі. Тебе ніколи не лишать в спокої! Тож будь як інші. Найобуй, кусайся, локтями штовхайся. Майся цією всьою ***ньою. Інакше полягти тобі в бою за шмат хліба, за ковток повітря, за можливість випхатись з лайна. Що, не хочеш? Хочеш якось інакше? А хуй тобі. Інакше ніяк.
Хоча є один вихід. Я його тільки нещодавно побачив.
Психушка.
Бля, а хулі. Тебе кормлять, поводитись можеш як тобі заманеться. Тілько ковтай табли та іноді сси під себе. Щоб не вигнали за твою, начебто, нормальність. Пиши вірші, малюй. Там все можна. І ****и всіх кому це не подобається. Там це також потрібно. Інший світ. Адаптуватись і охуєнно жити можна.
Якщо ведешся на цю мою пургу - краще шли мене. Бо я й гірше можу в свому мозку віднайти. Думок до пупа - жодної розумної...