Чом пустила ти її до хати?
Чом же їй всміхнулася сама?
Ти відкрила серце її гратам,
Пригорнувши лиш шматок сукна.
Чом її холоднії долоні
Обіймали стиха твою тінь,
І ховали серце у полоні
Сірих непомітних павутинь?
Чом же ти довірилась їй тоді,
Чом же повести себе дала
В ту пітьму зачумлених мелодій,
В ту пітьму, де жаль зійде з чола?
Чом же ти заснула біля стелі?
Чом же не встаєш вже котрий день,
Коли осінь тобі стиха стелить
Листяну багрянцеву шинель?
Певне, щось шукала ти невпинно,
Та не встигла - так і не знайшла...
А вона стоїть в тебе за спиной,
Усміхнулась тільки... і пішла.
Чом же ти здалася, сумом скута,
Впавши сном лихим до килима...
Може, ти хотіла повернутись
У той світ, де кожен день зима,
У той світ, куди пісні не линуть?
І полишив клітку вільний птах...
В чом серденько чисте було винне,
Що тепер закуте в кайданах?
Чом зімкнулись намертво повіки
І погасло серце у грудях?
Чом ступила ти тоді навіки
На сумний безповоротний шлях?
Вже холодні зимнії кургани
Устелили срібне волокно.
Чом же мариш досі тими снами,
Коли ранок морозить в вікно?