Коли сльота і дощ, коли гримить на віття голе,
коли у хаті бісенята зчиняють ґвалт,
хоч всіх святих винось, кота і сіль свячену,
так хочеться узути гумаки, рискаль узяти
І в ліс піти копати корінь мандрагори.
Знайти, поволі розжувати, запити оковитою,
що наточив з корчаги у пласку пляшчину,
і полетіти в гори. Там ніч, там зимно,
там зорі, як червінці. Там мудрий хтось сидить
у позі лотоса і зорить всі світи,
які вмістилися у черепній коробці
та навіть більше.
Там я і ти, моя голубонько,
моя Жар-Птице.
Ти можеш десь молиться, а можеш веселитися у колі друзів
Ти навіть можеш в друзів* дорогу запитать,
вони відчують: ти - акиль**.
Покажуть шлях, і гору цю, і ці зірки.
Куди би наші не вели стежки,
куди ми не мандрували
в молитвах, ЛСД чи мухоморах.
Ми -- разом, ми -- одне.
То ж збийся! Не тремти.
Відчуй нарешті насолоду.
*друзи -- народ на Близькому Сході
**акиль -- розумний, знавець
© Copyright: Валентин Лученко, 2016