Весна руками розсува сніги
І постає, немов свята з ікони.
Ховаються від сонця вороги,
А я промінчики збираю у долоні.
Куди не глянь навкруг - усе цвіте.
І аж самому хочеться пожити.
І відболить душа, і заросте.
І будуть люди.
І сміятимуться діти.
І стане щастя раптом на землі,
Великим деревом зросте до неба.
А ми потягнемось, мов діточки малі,
Нам того щастя
Хоч би трошки треба.
Нам того сонця, а не злих морозів.
Нам квітів!
Ні, не мерзлої землі!
Свого життя чекаю я і досі,
Як моря ждуть у бухтах кораблі.
Нам жити хочеться і дихать,
Та аж ніяк не просто існувать.
Нас не злякають всі наземні лиха
І всьому світу нас не залякать.
Чи то тепло так в душу запросилось,
Чи неба стало більше разів в сто.
Весна сьогодні босою наснилась
І пробудила все моє єство.
Вона іде по світу переможно,
Засіє душі радості зерном.
Весна ж бо жінка
І на все спроможна.
В ній зла немає - світиться добром.