Я вже старий … Ось зморшки від худоби.
Кусок життя позаду чималий.
Пройшовши крізь болячки та хвороби,
Вперед дивлюся. Я уже старий.
Я сорок років грамоти учився,
Посаду й чин здобувши чималий.
Неначе сон моторошний приснився,-
Та пробудився, бачу я – старий.
В руці кайло, життя- незручна лава.
Вперед підлізеш – тільки бий та бий.
З-за молоду все обминала слава,
Ну, а тепер не треба. Я – старий.
Я мріяв в люди вибитись спочатку,
Все сподівався – був ще молодий.
Ті злість людська поставила печатку,
Геть, сентименти! Я уже старий.
Мовчать уста, неначе занімілі,
Отрута слід залишила страшний.
Лише ідуть конвульсії по тілі
Від крику серця. Я уже старий.
Родяться в грудях образи, картини,
Вогонь в печі розкладено жаркий.
Душа, мов мати – голосом дитини
Розбуджена, встає ще. Я – старий.
Я пережив надії свої милі,
Їх струмінь всох, що був, немов живий.
Сидить, закрита у красі і силі
Печальна муза. Я уже старий.
Та часом так сльоза за серце стисне,
І промінь з неба блисне золотий,
Що серед ночі соловейком свисне
Замовкла муза. Я уже старий.
О, скільки слів хотілося сказати!..
Я, наче хлопчик, тішився малий.
Піснями світ збирався здивувати,
Та сил не стало. Я уже старий.
Та як мені – ще жити, чи вмирати?!
Кінець прийде – і висновок ясний:
Поки живий – не можу я мовчати!
Співати буду, хоч уже старий!
«Земля людей»