Цикл есеїв з книги Дам’яна Дам’янова «Живи так, щоб...»
НЕ МОЖУ БЕЗ ВАС!
ВИ, з чиїм словом я зростав, чиїм духом дихав, і не тільки я, — благословенні будьте! Хай буде благословен ваш дух, котрий, як і не зник ще, все ж колись зникне! Хай благословенне буде ваше слово, котре, одної миті щезнувши й відійшовши в непам’ять, з часом воскресне і оживе!
Про вас писали і ще писатимуть критики та історики, і я ажніяк не хочу потіснити їхніх писань. Хочу тільки вам подякувати двома-трьома теплими словами за тисячі слів, що я їх запозичив у вас! Не ставлю вам пам’ятники, бо пам’ятники має право ставити тільки час! І тільки такі, що їх ви здвигаєте самі, не думаючи про це.
Вас багато, вас тисячі, близьких моєму серцю, і коли б я постановив собі писати про вас усіх, мені б не вистачило життя... А мені ще потрібне моє маленьке життя — порадіти цьому світові, з якого можу піти й раніше, перш ніж прийде мій час...
І тепер ваші образи висять в моїй душі, як колись висіли портрети в класній кімнаті. Скільки інших образів висіло там — жінок і чоловіків, приятелів і ворогів! Всі, чи то більшість з них, попадали, скинуті випадковим вітром. І на тих місцях лишилися дірки, з яких дме холод. Але ваші образи жоден вітер не зможе позбивати, і нині вони мене гріють.
І я хочу відддати бодай частинку того тепла іншим. Напевно, не встигну, бо їхнього тепла багато, але я намагатимусь хоч штрихом, хоч обрисом зберегти щось від нього.
Ідею про силуети я скрав в одного корчемного бідака, що малював такі силуети не олівцем, а ножицями. Вирізував з чорного паперу їхні профілі, які часто були несхожі на свої прототипи. Певно, й зі мною станеться так само... Проте ви не сердьтеся на мене! Ви, що написали стільки всього про інших, чи знали ви, що хтось хоч дещицю напише й про вас? Може, ви цього й не хотіли! Однак це те, що я віддаю вам, скільки можу і як можу! Щоб мати вас ближче до себе. Тому що не можу без вас!
Будьте благословенні!
Амінь!
ПЕРШИЙ, БЕЗІМЕННИЙ
Обидві руки йому відтяли
І знов питають, питають знову:
— Чи віддаєш ти, Балканджи Йово,
Та й гарну Яну в турецьку віру?
— Життя, войводо, віддам без жалю,
Не дам я Яни в турецьку віру!
Відтяли йому обидві ноги, вибрали йому обидва ока... на шмаття звели його, клятого, а той все співав та співав:
Не дам я Яни в турецьку віру!
Затим-то й не мав обличчя, не мав очей! Ніхто й не здогадався сфотографувати його для музею, бо знав, що не для того він. В музеї самі лише мертві, а він вцілів! Він безсмертний! Міцну душу мав, диявол!
І міцні руки, золоті руки, які здіймали мечеті й церкви, мережили стелі і ткали золотобарві килими... Але забагато ворогів було в нього, тож тих двох рук не вистачило йому від них боронитися. Тоді на допомогу він покликав Марка Королевича. Той, страшний, кошлатобровий, і з дамаською шаблею, що згинається дванадцять разів і стинає дев’ять голів за одним махом.
Стинав він голови одну за одною, але багато було розбійників, з ким мав боротися, то рубали і йому у відповідь. Стинали, та не зітнули. Вона знов виростала, знов стинали її, знов... І так він став безсмертним! Намагалися його понівечити й стражарі по дільницях, але лик його вже лишився в тревненських стелях і родопських килимах... Він — перший, хто навчив мене поезії! Але щойно він переміг Мусу, щось вдарило йому в голову, він пошив собі костюм європейця доби Відродження, закинув сопілку й купив собі транзистора. Покинув вечорниці й пішов по матчах... Але ж і силу-силенну коминів здійняв у Кремиковцях чи де ще! И вони, наче кавали, заграли його нову пісню, що й сьогодні виклика в мене сльози:
Від серця хвала тобі, майстре,
Що зводив високі мури:
двісті вітрів нехай дмуть разом,
Триста черкесів проходять,
Не зможуть його зруйнувати!.
ХРИСТО БОТЕВ
Гордий з того, що народжений на одній з Ним землі! Соромно мені, що Він на цілих п’ять років молодший від мене! Стидаюся через те, що я написав близько двох тисяч віршів, а Він — так багато – двадцять чотири! І я ще ростиму роками, писатиму вірші й все більше малітиму перед Ним. Тому що Він з вершин, що повсякчас ростуть! Він ще ростиме від Милиних каменів* і залишатиметься поза часом.
Про нього в своїх «Вершинах» інший велет, Константин Константинов, пише:
«Він віддав усе, що мав, тій землі, на яку прийшов умирати: свою невідбуту молодість, свій геній, з яким розквітла велика поезія болгарського народу, залишив нам єдину мову, але йому ми ще й досі не можемо гідно віддячити. Хіба більше може дати одна людина?»
Про Нього я, той, що становить лише одну западину між усіма вершинами, я, той, що є ніхто, наважився написати тільки дві строфи! Не затим, щоб віддячити Йому — цього не можу зробити; не затим, щоб звеличити Його — він і так велет, а лише затим, щоб вклонитися Йому:
Тільки поету й шаленцю під силу
щось надзвичайне зробити:
кинутись раптом у полум’я сміло
і мур головою розбити!
Тільки поет і шаленець рукою
століття розтрощать на злеті!
Болгаріє мила, пишаюсь тобою,
бо маєш «шалених» поетів!
Насмілився назвати Його шаленцем, бо тільки шаленці й генії здатні на подвиг! Кажуть, що у вогні й Гус збожеволів... Може, вогонь — то божевілля! Мабуть, божевільний і віднайшов його! Божевільний або геній!
Тисячі, мільйони слів мовлено і ще буде промовлено про Нього, але ніхто не прорік того, найточнішого, що його висловив Він. Бо, не знаючи того, наче сам про себе написав:
ХТО ЗА СВОБОДУ У БИТВІ ПОЛЯЖЕ, ТОЙ НЕ ВМИРАЄ...
Дивлюсь на Його портрет, цього двадцятисемирічного парубка, і промовляю свою молитву:
О, мій боже, правий боже...
Від Його «Вірую» усі стаємо «вірними»!
***
*Милині камені — одне з пам’ятних і святих місць, пов’язаних із боротьбою болгарського народу проти турецької навали. Тут, на узгір’ї в Північно-західній Болгарії, 18 (30) травня 1876 року, під час Квітневого повстання загін Ботева зійшовся у жорстокому бою із турками.
ПЕЙО ЯВОРОВ
Давно вже я зруйнував своїх кумирів і втратив віру у більшість з них. Кумири настільки минущі, наскільки мінливе й життя. Лише Він зостався! Він, Яворов! Не смію наректи його «моїм», оскільки він належить всім і нікому. Він належить вічності!...
На стіну навпроти мене я повісив його посмертну маску. Наче ікону. І щовечора, перед тим, як заснути, подумки хрещуся перед нею. Тому що кожна людина має портебу в одному богові у житті. У мене іншого нема!
Але не буду більше славословити його! Славлять того, хто потребує захисту! А Він захистив себе сам! Захистився від того світу, що хотів убити й обплював його своїми салонними пересудами; захистився від Міни і Лори, котрі, хоч і мертві, ділили його між собою і кликали до себе; захистився від своїх гайдуцьких марень, що кричали в ньому:
Б’юсь з лихим я — міра ради міри,
З добрим в мирі — віра ради віри...
Захистив себе сам!
Дивлюсь на маску. Очі — ледь примружені, ніс — прямий, наче в римлянина, вуса — сократівські, спокійні. Лише вуста — ледь напружені, наче наміряється промовити слова, що раптова смерть їх скам’янила:
І від Дунаю до Егею
своєю кров’ю хрест кладу!
Хто був той, що у ту страшну мить смерті, експертизи, пересудів думав увічнити його смерть? Мав би бути маніяком, або ж до смерті відданим йому приятелем! Над правою бровою навіть у гипсі заглибочилася дірка від кулі. Дивлюсь на неї й силую роздивитись крізь неї Болгарію. Не ту, палацову куртизанку Болгарію, що вбила поета, а ту матір святу, якій він віддав усе, що мав.
І я благословляю оте «усе»! Дякую йому за всі слова, що він мені їх дав, але найбільше — за ті два рядки з «Калліопи», що стали девізом мого життя:
Чом метеликам ти, Боже,
крильця був подарував?
Якби ви були на моєму місці, ви б зрозуміли їх силу!
ДИМЧО ДЕБЕЛЯНОВ
Які були смутні дитинства дні!
О, скільки сліз тут зронено журбою!..
Цих двох рядків було досить, щоб він став моїм! Назавжди! Він мене відчув, перш ніж я сам відчув себе.
Мені було п’ятнадцять, коли ми познайомилися. Він «воскрес із мертвих», повернувся, закурений, з поля бою і, знайшовши свій дім в Копривщице, обернутий на музей, увійшов і в мій дім. Подав мені свою єдину книжку, що йому не судилося побачити її видрукованою за життя, і я до смеркання проковтнув її за одним духом. Читав і плакав. Такий собі юнак, що не ходив на війну, не закохувався ще, а міг тільки плакати...
І я, ще вчора затятий атеїст, що просив матір викинути геть з хати своє дурне кадило, вчора сам запалив його. Я знайшов одного з своїх богів. І у книжечці, що мені її подав мертвий піхотинець, було написано:
Поріг знайомий цей пересягнути,
де захист твій, де маєш оборону,
і втомлений свій погляд обернути
із словом молитовним до ікони.
Нарешті тут в кінці путі земного
жадав би путь свою пройти до тризни…
Ні, віднині твоє сонце сходитиме, бідний підпоручику! Ти, хто не дочекався, коли прийде твоя «О Морно! В бурю скришене зерно», ти, хто, аби забути злидні і революційні пивниці, став перед кулі; ти, хто блукав між світлою вірою і божевільним Ніцше, ти вернувся до батьківської хати! Вернувся, коли сумирно згасав вечір. Вернувся одного жовтого осіннього вечора разом зі мною...
Я ступав твоєю копривщицькою хатою, а чужинці, що клоцали фотоапаратими навколо, здивовано дивилися на мої сльози. Не розуміли їх, їм не до снаги було їх зрозуміти...
І я плакав, тому що перед моїми очима жахіттям стояли два страшних експонати: твоя маленька дитяча колиска і дощана валіза, що повернулася замість тебе з фронту. Не подивився навіть, чи є в ній «кров’ю скроплені листи», але мені стало страшно від близькості цих двох країв — дитинства й кулі.
О, ця клята куля! Чи не бачила вона, що вганяється в дитя! Тому що ти був дитиною, і щоб приховати це, відпустив собі бороду! Тільки діти так ідуть на війну...
Я вийшов з хати і приголубив твою матір, що скаменіла на порозі від чекання. Приголубив і прошепотів, що ти вернешся, що ти вже вернувся. Назавжди вернувся, хотів принаймні втішити її, тому що вона
...про зустріч з сином порина
у вир замріяних думок.
ХРИСТО СМИРНЕНСЬКИЙ
Мати лише двадцять чотири роки, зібрати в собі цілий світ, з якого можна сміятися плачучи і плакати сміючись, до того ж знати, що ти приречений, — велична річ! А він знав, що помре, бачив кістляві невмолимі руки своєї жовтої гості, та менше з тим давав собі надію: «До наступної осені, до наступного літа!» Харкав кров’ю і давав собі надію! Хапав повітря і давав собі надію!
І не тільки собі. Цілому світові. Бо увесь тодішній світ був уражений сухотами. І якщо цей юнак все ж таки жадав бодай якого зцілення, жадав не так для себе, як для своїх голодних братів. А таких братів в нього було вдосталь: і обірвані гавроші, і сліпці, і вуличні жінки, і квіткарки. Він лікував їх надією або... гіркою кавою. Чи то був чаклун, чи лише такий боговірний і чистий юнак. А може, те й те разом...
Він був пророк! Пророк чи заклинатель, що не молив, а заповідав:
І востаннє як урветься, камінь полум’ям пойметься
і паде стара фортеця, і потоне у золі,
з коней ви стрибайте сміло, поцілуйте землю милу —
піднесіть любов одвічну, вічну правду на землі!
Гадаю, він помер не тільки від туберкульозу! Якщо йому не вистачало повітря в грудях, то через те, що ті груди були переповнені мільйоном речей: квіткарками й гаврошами, барикадами і північним сяєвом, гладіаторами і вулканами. І поруч з ними — мефістофелі й казкові сходи, очі, мов вишеньки, баланіади, министерські черева ... Як можуть витримати такі груди? Де в них місце для повітря?
Однак, хоч і замало було повітря і якою б мірою його не вистачало особисто йому, того повітря вистачило, щоб відсвіжити цілий задушливий світ.
Кажуть, що нині туберкульоз виліковний... Не знаю. Але без страху дихаю повітрям, що його поет колись заразив своїми бацилами. І дуже вдячний йому за те «заразне» повітря!
ҐЕО МИЛЕВ
Який це жах — горіти живцем? І наперекір цьому благословляти людину, що винайшла вогонь! Бути задушеним іржавим дротом і вірити у силу повітря! Вірити у тріумф своїх мрій, ідей, заради яких гориш! І кричати з полум’я:
Мудрецями й поетами писане — все
так і буде!
Без бога, без хазяїв!
Вересень стане нехай
травнем! Життя
буде сходженням у майбуття —
увись! Увись!
І буде життя наче рай —
так буде!
... И це коли на землі тартар! Пекло! Чи це не болгарський новочасний Галілей?
Колись хотів мати волосся, як у нього — щоб спадало мені на праве око. Не знав, що ці романтичні кучері насправді трагічні — ховав втрачене око, те око, що було скляним... Нині, хоч би й лисів день по дню, не хочу його чуба. Хочу лишень його єдиного ока, щоб могти дивитися вперед у роки... Тому що він своїм єдиним оком бачив майбутнє...
Що побачив би я, коли б мав те око? Напевно — неймовірно красиві речі, невисказані й неомріяні речі, чудесні, наче в казці! А на дні їх, там, позаду — одноокий чоловік, тисячі людей з очима й без них, що горять живцем. Наче факели.
Щоб стало світліше на цій темній і так довго осліплюваній грішній землі...
НИКОЛА ВАПЦАРОВ
Усе обличчя болгарського фашизму було вкрите плямами ганьби! Тисячі, мільйони їх було, і хоч це прищаве та звіряче обличчя пішло назавжди, плями лишилися. Обернулися на рани в душі мого народу! Чи не найглибша рана, чи не найганебніша пляма — вбивство Поета.
Вони не знали, кого вбивають! Ні, дуже добре знали і тому вбивали! Про них, а не про саме життя Поет писав:
Тебе вже покидають сили,
слабієш ти...
Усе, облиш!
В предсмертній тузі, зрозуміло,
чимдуж вкусити
норовиш...
І якщо стосовно жорстокості взагалі можна казати про заслуги, то в цьому сенсі заслуга одна: вона, жорстокість, зробила жертву безсмертною!
Чи є рація говорити про те, який неосяжний космос у цій людині, наскільки вона велична, яку холодну кров мала заховувати в собі, щоб за кілька годин до смерті писати вірші? Зайве!
Повторю лишень один факт, мабуть, достатньо відомий, проте такий значущий, що він ніколи не втратить своєї символічності. Розказала мені про це мати поета, Олена Вапцарова.
— Мамо, — сказав їй син під час передсмертного побачення, — завтра, коли мене вб’ють, не носи жито на кладовище! Принеси моїм друзям до острогу хліба. А жито посій в землю, влітку заколоситься!..
23 липня 1964 року. В цей день, в цей саме час, коли двадцять один рік тому Його вбили, я... одружувався! Так, навмисне я обрав цей день і час для свого весілля! Була якась трагічно-велична символіка в цьому! Може, жорстока, може, радісна, але в усякому разі — саме в той день, коли двадцять один рік тому умирали наші найвеличніші поети, ми, за кого вони вмирали, одружувались!... Якщо тепер, пишучи це, я усміхаюсь, то тільки тому, щоб ви не бачили моїх сліз, щоб не розплакатись! Шалено, божевільно, несамовито.
— Де ти? Іди до мене на весілля, стань мені за кривавого кума! Радій, пий і співай разом із весільчанами і їж цей хліб на столі — він є твоя плоть! Нині літо! Жито, що посіяла твоя мати, зійшло! Заколосилося!
НИКОЛА ФУРНАДЖІЄВ
Таке мінливе і несподіване життя: тільки тиждень тому збирався написати про тебе ще живого! Але, хоч я сьогодні і побачив тебе на смертному ложі в Народному театрі, хоч твої глибокі й припухлі очі вже не бачили мене і твій бас не говорив мені нічого, — ти для мене був живий. Знову той Фурнаджієв, що вісім років тому приходив до мене додому, щоб редагувати збірку моїх віршів «Очікування». Не гордував ні своїми роками, втричі більшими за мої, ані своїм іменем, у порівнянні з яким моє не важило нічого, не зупиняли тебе ані твоя слава, ані твій престиж! Приходив. Приходив не лише як мій редактор, а як мій батько, як мій приятель. Тому що тільки перед приятелем можна було плакати, як я одного разу плакав при тобі. Така собі моя юнацька історія, про яку не час і не місце говорити тут, перед лицем смерті і при всьому народові.
І якщо я знов повторюю слова, що тоді почув від тебе, то тільки тому, що в них була одна велика, узагальнена мудрість:
— Не годуй свій розум глупотами, хлопче мій! Ні задля фальшивої любові, ні задля фальшивого приятельства! Не варто! Бережи його для більш значущих речей! Для поезії бережи його й не кидай поезії, щоб і вона тебе не покинула! Покине вона — рятунку не буде!..
Мені у вухах і досі лунають його останні слова «...нема рятунку». Лунають і сьогодні, коли прощався з тобою, лунали й того вечора, коли з телевізійного екрану ти прощався зі мною. Лунають і нині від кожного твого правлення, що його колись ти робив своїм крупним і різким почерком на рукописі мого «Очікування». Вертаю до цієї синьої теки, щоб дати тобі трохи від мого життя.
Але чому я маю дарувати тобі своє життя, коли твоє ще не скінчилося? Воно, твоє життя, не скінчилося ані з катафалком, ані з надгробними сльозами приятелів і лицемірів! Воно проходить, як кривавий вершник під райдугами і сонцем над горами, де «погоріли села і співають шибениці», іде дорогами до батьківщини!
Чому я маю дарувати тобі життя? У тебе є своє, і воно саме тепер починається! Хіба не про це каже мені твій голос з телевізора:
Все ще тут я, із вами! Тож будьмо!
Як же весело жити однак!..
Прощавай, мій учителю і давній приятелю! Ти не почуєш мого останнього «прощавай», але для мене ти завжди залишишся живим, допоки житиму і я! Тому що і нині, коли тебе нема,
Знову пишна зима, хуртовинна,
нам засвідчила сніжну печать,
та під товщею снігу неспинно
невиснажні джерела дзюрчать.
ВЕСЕЛИН ХАНЧЕВ
Мабуть, страшно, знаючи, що дні твої вже злічені, ще й писати вірші! Що за рік чи за годину завершиш і знов кричатимеш: «Я живий!»
Подвиг, рівний Вапцаровому! Чи має значення, хто є ворог — куля чи рак? Бо ж обидва однаково хижі і нещадні! І перед обома стоїть, випроставшись, по одному поету! Вмирають один за одним всесвіти!
Є тут палата, велика, як світ?
В ній ви мене положіте!
Крик присмертного орла, що здійнявся у найвищу височінь, щоб проститися зі світом і кинутися звідти вниз. Тільки орли вмирають так!
Але він не був орел! Бути ним йому заважала ніжність. Він просто був людиною, був одним з найніжніших наших поетів:
За те, що ти моїм ім’ям хрестила
свою велику радість і біду,
і замість персня на твій палець, мила,
палаючий цілунок покладу.
... И найталановитіших... Не кажу цього, тому що він мертвий, і не тому що був мені приятель (про мертвих — або добре, або нічого, а щойно вмре людина, усі раптом стають йому приятелями!) — кажу це, тому що він поет! Поет, що з однаковою ніжністю може носити «вірші в ладунці», горіти з любові й страждати за найкращим учнем, сміятися в епіграмах над «Альбомом Бешкова»! Його серце — то був космос! Він міг одночасно розмовляти з усіма на світі: і з іспанцем Хосе Санчою, і з паризькою дівчиною, що малювала квіти просто на тротуарі, і зі мною..., що не пішов до нього з останніми відвідинами у лікарню. Я не пішов на останні відвідини, бо на перших розплакався: мусили обманювати один одного, що рак милостивий. І якщо не встигали, то усміхалися, безглуздо і дурнувато усміхалися один одному.
Розплакався вголос, коли він не міг вже чути мене — на траурному мітингу-похороні перед Народним театром. Розплакався, не соромлячись, посеред Софії, перед тисячами очей. Ладен був розплакатися перед цілим світом, коли б знав, що мій плач верне його ...
Звідкіля його вернути? Як його вернути? Він тут, в моїй кімнаті— в кожній речі, в кожному образі поруч мене. Навіть голос його чую у грамофонній платівці:
Щоб до людей прийти на час потреби,
щоб жити й після смертної пори...
І менше з тим на Софійському цвинтарі височить одна лиховісна пірамідка з його іменем і двома датами: «4 квітня 1919 — 3 листопада 1966».
Смерть страшна, але одну маємо втіху: безсила вона забрати те, що нам залишено, навіть коли це тільки слова...
ЧУДОМИР*
Мої давні і добрі приятелі і друзі, не сумнівався ані на хвилину,
що ви сердешно не проводжатимете мене до «вічного житла»,
якщо не йтиме дощ.
З його передсмертних «Карлючок з лікарні»
Ці слова наче докір мені! Не знаю, чи був я серед його добрих приятелів, але ми любили один одного. І я — його, і він — мене. Попри різницю у віці, в іменах, в талантах. Не пам’ятаю, чи йшов дощ в день його похорону, але я не пішов у Казанлик. Жодного разу не відвідав його тут, у лікарні. Не через дощ — боявся, що він почне жартувати й зі смертю! Тому що під час багатьох наших міжлікарняних зустрічей він розумів, що знає про неї, бачить її, відчуває у приголов’ї... А чим ще іншим міг би один Чудомир боронитися від неї, як не своїми дотепами!
Страшні жарти! Читаю їх у присвяченому йому траурному числі «Стършела»** і плачу. Плачу з гумору їх, мудрості й туги! Бо в них є і гумор, і мудрість, і печаль, лише нема безнадії. Власне як і в його житті! Як в його оповіданнях і карикатурах про Брехливого Сабі і Нено Сенегальця, каку*** Сійку і Чолпанку ...
Думаю про цього найсучаснішого Алеко, який попри величезний талант, попри своє велике ім’я ніколи не домагався посад і звань, і стає мені моторошно! І тужно, і гордо! Цей титан слова навіть не приїхав заволодіти Софією, як зробила більшість з його братів по перу, а залишився до могили таким тихим і лагідним казанличанином, що задовольнявся лише владою над душами людей. А він володів! Був господарем тих душ, лікував їх. І в цьому є відмінність між ним і Алеко: один лікував, другий бив сікачем сатири!
І жоден з критиків, жоден з надгробних промовців не зміг би оцінити його справи так, як він сам її оцінив:
«Кажуть що народи як діти — ім не до вподоби, коли їм читають мораль, вони хочуть дійти істини, розважаючись. Кажуть ще, що коли сатира – це хірургічний ніж, то гумор — то є «солодкий бальзам» на рану. Якщо це так, то не лишається нічого іншого, ніж побажати, щоб цей солодкий бальзам виробляли масово і продавали по всіх усюдах, бо є ще надто багато ран, які потребують лікування».
Що тут можна ще додати? Нічого. Крім одної скромної труни у дворі одної казанлицької хати й одного сміху, що продовжує лунати в мені і хвилює мене так, що й не розберу, сміюся я чи плачу. Тому що одна з його «Кривуль» каже мені:
«... І все-таки, все-таки яка самотня людина, одним-одна в цілому світі!»
***
* Чудомир (Димитр Христов Чорбаджийський; 1890-1967) — болгарський художник і письменник-гуморист.
** «Стършел» («Шершень») — найстаріша гумористична газета Болгарії, виходить з 1946 р.
*** кака — так в Болгарії називають старшу стестру або старшу за віком жінку.
ВИПАДКОВА СТОРІНКА, ЩО ВТРАПИЛА НЕ ТУДИ
Тут немов закінчуються мертві і починаються живі.
Та хіба лише вони — ті майстри, що зачарували мене своїм словом? Ні, Певна річ! Їх, дорогих моєму серцю, набагато більше. Десятки їх, сотні, нема їм ліку. Поети і белетристи. Веселі й сумні. Наші й чужі. Сучасні і давні. Мертві і живі. Нема їм ліку. Хто великий з-поміж них і хто — малий? Хто — видатний з них і хто — незначний? Це може розсудити лише час...
Видатний, може, вже серед мертвих, а може, й живий чи ще не народжений. Дуже вірним є «Передбачення» Павла Матева:
Комета з’явиться... На злеті
поет народиться один,
такий, що від усіх поетів
хоч рису запозичить він.
Сплете їх легко, в мішанині,
складе в яскравий, пишний цвіт,
здивує нас, живущих нині,
що тут, на нашій батьківщині,
незміряно багатий світ.*
Котрийсь інший поет чи той-таки Павел Матев, не пам’ятаю, якось зауважив, що, може, «великий десь з-поміж нас»! І це є справжня істина! Ніхто не знає, кого воскресить і кого поховає час.
Хочу назвати цей час тисячею ймень. Поетів, оповідачів, болгар і неболгар, людей, чиє слово підіймало мене і бентежило, вчило й гартувало. Але не смію. Аж раптом когось забуду, чиєсь ім’я пропущу.
Саме тому завершую цю частину книжки тільки двома іменами. Іменами тих, хто дав мені найбільше за останні десять років. Дві вершини. Один — в поезії, другий — в белетристиці: Атанас Далчев і Константин Константинов.
Дякую вам, незабутні мої!
*Уривок з вірша Павла Матева «Передбачення», переклад мій.
АТАНАС ДАЛЧЕВ
Для мене він наче остання любов. Ця любов найсильніша, вона приходить, коли вже вгамувалися пристрасті й почуття. І для неї лишилася тільки мудрість. Вона приходить, коли відлітають весняна ніжність і літня безоглядність. Але
... Ну то нехай вогонь згаса в оселі
і плетениця днів настала зимних,
наповнимо однак душі пустелі
теплом чуттів і спогадів нестримних.
З поетом Атанасом Далчевим мене познайомив Радой Ралин у 1958 році. З людиною Атанасом Далчевим я познайомився шістьма роками пізніше. І якщо я вдячний Радоєві, що той був перший «живий» поет, з ким я спізнався і хто найпершим схвально відгукнувся на мої віршики, двічі вдячний йому за те, що познайомив мене з чарівним світом, ім’я якому — Далчев.
Направду Далчев — цілий космос. І цей всесвіт вміщується в одну-єдину книжку. Як і Ботев. Як і Дебелянов. Впевнений — великі поети не пишуть багато...
Слідом за молодістю, коли «займалося на світ і кукурікав ранок надворі» і коли, «щоб ясно бачити сни, я лягав в окулярах», приходить зрілість книжок:
Того, що долею призначено, —
любові почуття —
через книжки назавжди втрачено —
і світу, і життя!
Потім Париж із своїми снігами і ночами, своїми голодними рекламоношами, самотністю. Якою мала бути страшною ця самота!
Чи проведу рукою по обличчі,
умить чомусь моя рука чорніє.
Не знаю, може, то від темряви важкої
ночей моїх, що минули без сну...
(«Повернення», 1930)
... Цей поет впливав на мене найдужче. А він не може не впливати. І не тільки на мене, а на кілька поколінь. Бо його вірші — хоч їх не так уже й багато — значні атомосферою, світосприйняттям. Недарма й інші говорили мені, що після того, як прочитали той невеличкий доробок, вони вже нічого не можуть написати! Далчев вичерпав усе, бачив усе поперед усіх, написав про це.
Звідки це чуття? Гадаю, з двох речей: від простоти і від філософської предметності цього поета. Він надземний, надпростий. Його мудрість — життя. І якби усі ми зазнали його впливу, він усе одно лишився б неповторним.
Пишу про нього, а перед моїми очима маячать біли вапновані лікарні, старі діви-прялі, рекламоноші й ворота, що риплять і кажуть: «Добривечір! Проходьте, пане!» Йде обертом світ, відбитий, мов у дзеркалі, що його волочить на своєму горбу вантажник-носій...
Після своєї єдиної книжки він мовчав роки. Не написав жодного рядка. І з того мовчання вийшов, «наче з гробу». Воскрес. Воскрес лише з одним-єдиним циклом поезій, написаним за стільки років. Тож будьмо вдячні йому за це мовчання! Воно народило світлий цикл «Зустріч на вокзалі», створило один з найкращих віршів про батьківщину:
Не мав в думках тебе у світі обирати.
Я тут родивсь – була тоді спекотна днина,
люблю тебе я не затим, що ти багата —
лише за те люблю, що ти моя отчина.
Болгарин я, і тут твоя не важить слава,
твої звитяги і твоя неспинна сила,
а важить те, що диха пам’яті заграва,
а в ній — осліплене вояцтво Самуїла.
Хай хтось від тебе жде на краще сподівання,
гучної шани жде і добрості без краю!
З тобою завжди я ділю гірке страждання,
і найміцніш воно з тобою нас єднає.
КОНСТАНТИН КОНСТАНТИНОВ
«Над усім панує лазурово-матове сяйво Блакитних каменів,
що дає справжній колорит моїм дням, від першого до останнього».
З цього сяйва почалися й мої дні. Від першого. Не знаю, чи втрапить останній знов-таки туди, під те сяйво, але його яса сяятиме мені до могили. Як і вогонь імені Константина Константинова.
Не тільки в книжках, а в самій особистості цього славетного болгарина криється якась манлива простота. Кілька разів мав щасливу нагоду сидіти з ним за одним столом чи на одному балконі, і завжди ця його простота мене зачаровувала. На перший погляд її навіть непомітно. Наче якась удавана непохитність силується її приховати, але не може. Простота непереможна! Вона прогляда й крізь найнепохитніші риси, якими часто-густо пробуємо її притлумити.
А чому він хотів її скрити? Може, через те, що видатні особистості воліють приховати свій талант. А простота — то талант.
Скільки бОлів має цей чоловік, що так старанно намагається їх приховати? Але не чіпаймо ті болі! Вони належать лише тому, хто їх носить, і нікому іншому...
Тільки скажу те, про що більшості відомо, але вони тому не надавали ваги. Константин Константинов був не тільки письменником, а й судовим службовцем, адвокатом чи суддею. Все написане й перекладене ним вийшло з-під його пера після обіду, коли судові зали, сповіді винуватих і протести праведників стихали навколо нього. Саме навколо нього, але не в ньому самому! Він продовжував жити долями тисячів грішних і праведних, судити їх і виправдовувати за своїми сердечними законами. Робота, що до крові ранила його душу, але натомість давала йому благодатне слово. А ця благодать є щось неоціненне, якийсь чарівний ключ! Ключ до прозріння. Ключ, що зветься мова. Адже сам Константин Константинов пише:
«...глибока суть народу лежить не в землі, на якій він живе, не в вірі, що він її сповідує. Насамперед це його мова. Мова — наша найсправжнісінька і безсмертна батьківщина...»
І трохи нижче:
«Тому й інша назва у книжки в и з в о л е н н я».
Дякую тобі, словотворче, за це визволення! Дякую за величний «Шлях крізь роки», і за того Екзюпері, що ти мені його дав! Бо крім своїх власних книжок, ти переклав для мене і багато інших з чужої для мене мови! А перекласти когось — значить увійти в його світ і повести туди за собою інших... Дякую тобі, що познайомив мене з одним найбільшим моїм приятелем — «Маленьким принцом», і повів мене в його печальний і мудрий світ!
Живи і майся добре, і якщо, бува, ми загубимося з Принцом на цій великій землі, скажи мені, нагадай мені, що він повернувся...
В моїй кімнаті повно людей. Чую їх голоси. З різних часів, різними мовами. Не все можу вчути і не все розумію, бо між нами час. І все ж таки я не самотній.
В моїй душі — як в класній кімнаті розставлені їх образи. І жодному вітрові не збити їх звідти! Жінки і приятелі мене покидали, віри і символи відходили, тільки вони — ні!
Тільки ви, дорогі мої, чиї силуети вирізав не з чорного паперу, як той корчмарський художник, а з своєї власної плоті, лишилися, аби бути ближчими до мене!
Лишилися, тому що не можу без вас!
Будьте благословенні!
(переклад з болгарської — Любов Цай)
http://www.slovo.bg/old/damyanov/eseta3.htm