«Якщо нема на землі надії -
То все прах.»
(Зінаїда Гіпіус)
Я йшов містом і бачив дощ:
Відкривав очі - двері сутінок
Крізь мої дні і дороги прощ
Доброму мокрому гостю,
Що лапами-краплями в душу...
Байдуже - я йшов містом,
Яким блукати роками мушу:
З важкими будинками -
Мокрими як і сірі очі дня. Поволі
Все постаріло у сірості-старості,
Перехожі і далі грають нудні ролі,
Навіть знайомий жебрак,
Що звик у перехожих канючити
Між землею і небом, просить, однак
Кавалки істини, а не шматки металу
Круглої форми - і той постарів:
Душею подертою, як стара торба
Епох паротягів та оливних днів,
І тілом - цитатою з книги Дарвіна.
Це так чудово: дощ бачити.
Не відчувати - як книгу гортати.
Його холодні шматки шкірою,
«Ківш пшениці за динарія» - мірою:
Наче ляпаси злого місяця лютого,
А бачити: очима-вікнами в потойбіччя.
Якби мені хтось пояснив - навіщо,
Якби хтось сказав - для чого,
Якби хтось знав - чому...
А тим часом дощ - в очі - краплями,
По щоках - ляпасами, на чоло - холодом.