Як схлянув дощ і небо посвітліло,
І спалахнуло свіжістю зело,
Добралися до місця, де село,
Де рідна хата…
Але пустка стріла,
Окрім садка, нічого не було.
Змілішала повужчала ріка –
Їй літніх нас не упізнати нині.
Мовчали гірко пустирі полинні,
Густюща прибережна осока
Та сонце, що зависло на соснині.
Тут пасли кіз, змагалися на шкапах –
В дитинстві босоногому жили.
З тих пір не стерлись радощі, жалі,
Як цей принадний незабутній запах
Дідівської прадавньої землі.
Коли ж позвали неймовірні мрії,
Із легкістю залишили свій край.
Та батьків дім і мамин коровай
Як тил були в життєвій веремії,
Котра несла по світу, мов курай.
І ось тепер сльоза суха ув оці:
Щось обірвалось трепетне – й нема.
Лише відлуння руки розніма,
Сорока-свідок із садка стрекоче,
Неначе серце із душі вийма…
25.02.2016.