Підбріхувач десь у мені
Робив і думав навпаки,
Де треба «так», казав він «ні»,
Мене і не було-таки,
А був лиш він!
Хто я?
Чужак!
Це сам казав на «ні» я «так»,
Зробивши із життя бардак,
Усе поплутав: колір, смак...
Робив я те, чого не хочу,
І не тоді, не там, не так...
Я сам собі брехав дні й ночі
І не спинявся аніяк,
Бо розучився не брехати,
Украв я сам своє життя,
Щоб не бажати, не кохати
Й не знати, хто насправді я.
А потім марно жалкував:
Коли б, якби, якщо, аби
Пошкодувавши, знов брехав
Та утікав від боротьби
Із брехунцем в собі самому...
Та досить!
Досі як не жив!
Усе навколо та навколо
Свого життя ніби ходив.
Підбріхувачу, вже немає
Для тебе місця у душі,
Бо вільний я!
Живу й кохаю!
Іду на сонце із глуші.
І те, що чую, те, що бачу,
Уже тобі я не віддам,
Що відчуваю – моя вдача,
Моя!
Її обрав я сам!
Люблю, бо це мені так треба,
Ненавиджу, бо це мій гріх,
Мені уже так мало неба,
Не вмістить бо й воно усіх
Моїх спізнілих забаганок,
Моїх правдивих поривань,
Моїх таємних думок-бранок,
Моїх чуттів, переживань...
Це я! Кажу собі я: «Здрастуй!»
Моя усмішка – мій пароль!
Більш на шляху мені не застуй,
Бо я життя свого король!
26.02.16