Просто сижу. Подпираю спиной теплую печку. Смотрю в широкое окно.
Падает мокрый снег. Колыхаются ветки. Закрываю глаза. Смотрю немое кино.
Созерцаю воспоминания, пересматриваю красочные слайды и сепию.
Тепло, уютно. Счастье. Любовь. Прикосновение. Осязание.
До тех пор Киев не знал такого тепла. Весна началась в конце января
Гибридная война перетекала в гибридный мир.
Экзистенциальный абсурд заползал во все щели
Будто кто-то совершил фантастическое тесто на опаре шизофренических грез
Облако лиловое опускалось на город все ниже и ниже
И кто-то за стеной включил на всю громкость
Пятую симфонию Бетховена в исполнении «Металлики»
Хорошее приветствие Вселенной с добрым утром,
которая, как известно, не ошибается.
Я читаю книгу толстую, как кусок украинского сала только что из кадушки.
Не караюсь, мучаюсь, хоть помешан на миниатюрах
и больше всего люблю в литературе краткость.
Но этот, Сагитариус, дело свое знает
Пишет, как юный Бог, в свои без хвостика восемьдесят
Какая речь, какой мир, какая эпоха!
Купцы торговали. Не лезли в князи.
Короли бесчестили себя куртизанками,
но не нарушением данного слова.
Шляхта еще имела гонор, но уже не было денег.
Сейчас все будто не так.
Неизменны лишь безумие и церковь.
Я открываю окно. Вылезаю наружу. Босым иду по снегу.
Останавливаюсь. Смотрю вверх. Все еще падает снег. Но ветра нет.
Снежинки тают на лбу, лице, шее.
Это означает, что я живу.
Что может быть лучше?
Магiя - Снiг Падаje-
Валео Лученко
Просто сиджу. Підпираю спиною теплу грубу. Дивлюся в широке вікно.
Падає мокрий сніг. Колихається гілля. Заплющую очі. Дивлюся німе кіно.
Споглядаю спомини, переглядаю барвисті слайди і сепію.
Тепло, затишно. Щастя. Любов. Торки. Дотики.
Доти Київ не знав такого тепла. Весна почалася в кінці січня
Гібридна війна перетікала в гібридний мир.
Екзистенційний абсурд заповзав у всі щілини
Ніби хтось вчинив фантастичне тісто на опарі шизофренічних марень
Хмара лілова опускалась на місто все нижче і нижче
І хтось за стіною увімкнув на всю гучність
П'яту симфонію Бетховена у виконанні Металіки
Гарне вітання Всесвіту з добрим ранком,
який, як відомо, не помиляється.
Я читаю книгу товсту, як шмат українського сала щойно з бодні.
Не караюсь, не мучусь, хоч схиблений на мініатюрах
і найбільше люблю в письменстві стислість.
Але цей, Саґітаріус, справу свою знає
Пише, як юний Бог, у свої без хвостика вісімдесят
Яка мова, який світ, яка епоха!
Купці торгували. Не лізли в князі.
Королі безчестили себе куртизанками,
але не порушенням данного слова.
Шляхта ще мала ґонор, але вже не мала грошей.
Зараз усе ніби не так.
Незмінні лише божевілля і церква.
Я розчиняю вікно. Перелізаю на зовні. Босоніж іду по снігу.
Зупиняюсь. Дивлюся вгору. Все ще падає сніг. Але вітру нема.
Сніжинки тануть на лобі, обличчі, шиї.
Це означає, що я живу.
Що може бути кращим?