***

Та, що дихає віршами,
Та, що пише в самоті
Поневолена думками,
Що бринять на у пустоті.

Та, що вічно рветься в море
Алегорії натхнень,
Та що п’є  холодну каву
І не спить ні в ніч, ні в день.

Та, що пальці обпікає,
беручи листа до рук
Та, що зимами страждає,
І  не любить гучний звук.

Та, що ходить понад світом
І шукає свій куток
Та, що в’яже свою мрію
І вбиває в ній пруток.

Та, що знає свою правду
Й на листок її кладе
Та, що вірить світле завтра
Без антонімів й проте.

Я її чудово знаю
Вона – вранішня сльоза
Що дощенту розіб’ється
Коли мізки рве душа.

Та, що йтиме пустим полем
І шукатиме шляхи
Щоб до мрії літнім ранком
Через обрій снів дійти…