На горищі, в сіні
Я міцно заснув.
Не зчувсь, як осінній
Світанок прибув.
Крізь діри несміло
До мене в куток
Пробивсь, і по тілу
Протяг холодок.
А я накрився,
Бо все в мені спало.
Хтось тихо сміявся,
Стягав покривало.
Кошмар груди мучив,
І темінь шептала:
«У нас тобі краще,
Ти спав зовсім мало!»
Химери прокляті!
Я плакав у сні.
Не знав, що вставати
Пора вже мені.
Та враз хтось рішучий
Зірвав покривало,
Хоч сон мене мучив,
І тіло дрижало.
І я, мов пружина,
На ноги підвівся…
Находила днина,
Край неба займався.
Туманом угору
Пливло покривало,
З небесного бору
Вогнем вирувало.
По небу згорало
Проміння все вище.
І раптом упало
Мені на горище.
«Клянусь, що навіки
О тут я зостанусь!
Ти дай мені ліки
Бо більше не встану.
Дай в груди проміння
І синього неба,
Щоб я у сумлінні
Вставав коли треба.
Щоб ночі примари
Зумів побороти,
Пробитись крізь хмари
На сині висоти.
І пісню – дитину
Вночі розпочати,
Надію єдину
Ти дай, наче мати!
Хоч те, що зосталось
Прийшло на горище…»
А сонце вставало,
Підходило вище.
«Зорі неба»