Вчера ты уехал, ты только уехал вчера,
А будни уже мне диктуют дожди и дожди
И где же для дум мне увидеть бесстрастье лица,
для грусти сутулой - немокнущие плащи?
Уговорить мне себя,неделя - ведь это немного.
Неделя... ведь было их больше – тяжелых недель.
Тебя вспоминая, я греюсь костром ненадолго.
Дожди зарядили, затяжные дожди, ты поверь.
Дороги размыты и слышится крик журавлиный,
И ночь пролетела, и сон мне тепла не принес.
Теперь не могу без тебя я секунды пробыть, мой любимый,
А как же я раньше жила в этом мире без грез.
Ліна Костенко
Ти вчора поїхав, ти ж тільки поїхав учора,
а вже мені будень диктує дощі та й дощі.
І де ж мені взяти для дум зрівноважені чола,
для смутків сутулих — непродощимі плащі?
Вмовляю себе, що тиждень — це так небагато.
Ну, що таке тиждень? Були й не такі тижні.
При згадці про тебе я гріюсь, немов при багатті.
Дощі зарядили, такі затяжні-затяжні.
Дороги розмиті, і чується крик журавлиний.
І ніч проминула, і сон не приніс забуття.
Тепер я не можу без тебе пробути й хвилини.
А якось жила ж я усе попереднє життя!