По темній кімнаті навшпиках йшла вона,
Неначе боялася розбути своє примарне кохання,
Забуваючи, що багато днів і ночей одна
В холодному ліжку безперервно плаче.
Рахуючи дні, що застигли на стелі
Мовчить…
Лише записує в зошит мінливі спогади,
Які гріють душу, розпалюють вогнище
Любові, яка не вмирає.
І здається, що час не лікує,
І люди не найкращі антидепресанти,
Цигарки не вгамовують біль,
Алкоголь не затуманює світосприйняття.
Лише його рідні очі,
Лише стікери на стіні, які вона береже,
Наче найціннішу реліквію,
Немов він став для неї справжньою релігією
Від якої ні як не втечеш.
І здається світ завмер, час зупинився
Її дратує зростаюча тиша,
Яка нависла, наче хмара перед дощем,
Від якого нікуди сховатися.
Від більше не буде її плащем,
Не простягне парасолю,
Руку
Не врятує …
А просто кине на призволяще
Пізніше вона зрозуміє, що це найкраще,
Що він зробив за останні роки,
Вона більше не чує кроки
його.
Тиша.
(01.03-02.03.16)
(с)Юлия Черепова