Нацелившийся в небо обелиск,
Вода, как вечность теплая, струит,
Жасминный старый куст в цвету молчит,
А вдалеке безмолвный черный лес.
Заржавый, надвое разломанный обрез
В гранит увязший – кажется, ликует.
И только сына мать уже не чует,
Сгорела боль ее, испепелясь.
Она одна. Она слепа – зерцалом
Осеннего промерзлого пруда.
Усохлая и желтая рука
Ощупывает образа устало.
И где там сын? Где Бог? Обоих нет.
И запустелый дом обсела смерть.
Націлений у небо обеліск,
вода, як вічність, літепло струмує,
старий ясмин — оцвіттям весь німує,
а віддалі — німує чорний ліс,
а навпіл зламаний іржавий кріс
в граніт угрузлий — ніби розкошує.
І тільки мати сина вже не чує,
вже біль її старечий спопеливсь.
Вона сама. Вона сліпа — свічадом
осіннього промерзлого ставка
і висхла, вижовкла її рука
ще образи обмацує нерадо.
Бо де там син? Де Бог? Нема обох,
і смерть обсіла пустку, наче льох.