мені здається, ніби увесь світ кружляє у якомусь божевільному танку і ховає від мне щось дуже цінне
і я такий так нопоєний ранковим промінням, що ледве доганяю де я і що відбувається
а чи світанок взагалі?
чи може я проспав вже цілу вічність?
ці стіни вже до кісток проїла пліснява
палкий димок вже не зігрваає, не заспокоює
саме з цього моменту починається історія мого маленького божевілля
танок смерті з життям плавним вальсом переходить у пристрасне танго
утрьох
станцюй же зі мной, друже
відчуй на смак моє життя
можливо, тобі сподобається
і ти почнещ витворяти щось таке ж безглузде як і я
Моє маленьке божевілля
Як я вирішив померти
І
Цей дзвін проникав у кожну клітинку мого мозку. Учорашній сон геть вивітрився з голови і я забув вже, що мені таке снилося.
Відкриваю очі і бачу знову ці задушливі стіни. Невже так буде тривати вічно?
Встаю і намагаюся не впасти. Ноги тремтять. Тіло бринить усе як натягнута струна. Вже дуже давно я не відчував тепла затишного дому. Теплої кави. Дотик її шорстких рук і гіркоту найсмачніших бутербродів з маслом.
Знову 38. Не пам’ятаю, коли в останнє я був здоровим.
На кухні пахне самотністю. Гаряча кава, цигарки – це мій типовий сніданок відтепер.
Час вирушати. Сьогодні я надумав вмерти.
ІІ
Моє пальто в дірках. Светр я знайшов у якомусь секонді, коли не було чим зайнятись і я прогулював нудні пари. Мене зовсім не хвилювало, що мені не було чого їсти. Мені хотілося жити як міське створіння.
Зима на півдні не завжди справжня. Густий туман наліг наче ведмідь і важко сопів над сонним містом.
Я йшов вулицями і думав як написати передсмертну записку. Як саме мені вмерти. Хто буде згадувати про мене. І знову цей пронизливий дзвін! Дзззззиииинь! І так щоранку.
Безкінечна монотонність починає тиснути, ламає кістки, ламає особу, ламає мрії.
Як вона мене згадуватиме? Чи буде пестити моє волосся, коли я сатну вже сірим і мій подих зникне десь у темряві…
Вона буде. Лише вона.
ІІІ
Чи може просто лягти тут, на березі річки і тихо заснути? Голова боліла нещадно. Ось-ось лусне. Треба спішити. Часу залишилось так мало.
«Пробач мені та я вирішив померти…». Ні. Усе не те.
Краще нічого не залишити. Усе повинно виглядати природно – захворів, не витримав організм і … фінал.
Я ніколи так не слухав плескіт хвиль як сьогодні. Людей немає. Зовсім. Це прокляте місто ще не висунуло з пащі свої слизькі пазурі. Я ще можу вільно дихати і слухати цю симфонію. І так минає кілька годин.
ІV
Я не пам’ятаю як дійшов додому.
В очах туманилося. Гарячий потік вдарив у голову і я просто впав на ліжко. У своєму старому пальто. У светрі з секунду. У дірявих джинсах.
Я чую ти дзвониш мені. Я знаю, що ти хвилюєшся!
Мамо, все гаразд. Мені вже добре. Бачиш, я посміхаюся!
Останній раз я чую крики свого телефону (твій дзвінок), останній раз окину поглядом п’яним цю вбогу кімнатку і моє тіло охолоне.
Я поспішаю у темряву. У вічний спокій.
Не сумуй за мною, жінко, з гарячими, шорсткими руками, із затишним спокоєм на душі. Мені вже легко. Мене вже немає.