Так хочеться злетіти в небо
І розпустити білі крила.
У мене є страшна потреба
Покинуть все, що я любила.
Поринуть в хмари і купатись
Серед проміння золотого.
І вже навік не повертатись
До болю тяжкого земного.
Навіщо я на цій планеті?
І в чому сутність існування?
Чи йду до щастя, чи до смерті?
Мене пригнічують питання.
Дивлюсь навколо - всюди люди.
Такі занурені у себе,
Замкнені, ідуть в нікуди.
Мені ж так хочеться до неба.
Бо там так тихо, там нікого.
Лише тепло весняних рук.
Які тебе, сумну небогу,
До себе ніжно пригорнуть.
І світлі ангели небесні,
Усміхнені, візьмуть з собою.
Вони не люди, вони - чесні,
Мене не кинуть самотою.
Забути б все і розчинитись,
На мить поринути у сон,
Та хоч на хвилю опинитись
У світі, де любов - закон.
У світі, де всі люди разом,
Дарують ніжності перлину.
У світі, де родина - пазл,
Який складається в картину.
У світі, де немає болю
Розчарування і страждань.
Побути б там, у тлі спокою,
В полоні світлих сподівань.
Побути там, де більше світла,
Де більше віри і надії.
Де сміх пронизує повітря.
Шкода, що це - убогі мрії.
Та якось сплю - і сниться ясно,
Що сталось так, як я хотіла.
Що на землі життя прекрасне.
А я вже піднімаю крила.
Лечу уверх, в чарівну синь,
І радість душу відкриває.
Я зазираю в височінь -
Мене там ждуть, мене вітають.
Пташки співають в унісон,
Солодкі ноти сіють в тишу.
А я підспівую у тон,
Лечу все вище і скоріше.
Аж ось і ангели вже поряд,
Мене привітно зустрічають.
Про щось схвильовано говорять,
Але мене не залучають.
І, огорнувши мене світлом,
Зітхнули з прикрістю й сказали:
"На жаль, ти помилилась світом!"
І раптом крила з плеч зірвали.
Зірвали різко і безжально.
І відпустили вслід за вітром.
А біль пронизував фатально,
Колов мене несамовито.
В польоті серце зупинилось,
Померли тисячі клітин.
Я впала вниз і розлетілась
На тисячі дрібних частин.
Умить прокинулась від страху.
Та я без крил, які летять -
Мені не стать ніколи птахом.
Але й людиною не стать.