Малює олівцем своє намисто,
безкрая тиха сповідь восени,
тримаючи неологізми міцно,
подалі від морської глибини,
Подалі від медуз з Горгони,
від зла та кратерів Землі,
реінкарнація звучання -
створила
галюцинацію в митців.
Віщує мудрий сон Афіни,
малюється намисто восени,
під страхом не може бути дії,
як безнадія -
кличе в спину все мені
Світанок… Все такий же не типовий,
як і безкрая тиха сповідь восени,
у глибині ти чуєш лише стони,
а у віршах ти думку простягни.
Коли намисто стане тимчасовим,
як і безкрая тиха сповідь восени,
між речитативом і курсивом,
лиш слово «світлої душі»…