Сонце зовсім сиротинно пробивається крізь хмари. Вітер соснами гойдає і страшить сорок. Галасують сойки і шпаки. Тане сніг вчорашній мокрий. Капотить з дубів і кленів. Я заглиблююсь у ліс, як в симфонію Е. Ґріґа До-мінор.
-- Ти все ускладнюєш. Забагато читаєш?
-- Не думаю, що аж так забагато.
-- Намагаєшся знайти ключа до шифру? Тобі здається, що істина десь там — у чорних книжках?
-- А де ж вона? Шлях до просвітління — доволі довгий.
-- Знаєш, я бачив подібних тобі шукачів. Вони марнуються багатогодинними вправами. Виснажуються таємними (так їм здається)духовними практиками. А потім починаються сумніви: чи стачить їм життя аби пізнати істину. Тому вдаються до кислоти, грибів. Переживають якісь там видіння. Погано сплять. Худнуть. Сходять на пси.
-- І що? До чого ти ведеш?
-- Насправді, все — значно простіше. Просвітління уже було. Ти його не помітив.
Мандрівка з аквалангами в прозорих теплих водах Великого Океану, з його несамовитими барвами, з цим кипінням життя, не така вже безпечна штука. І справа зовсім не в акулах чи у підводних зміях. Тут - інший світ. Тут по-іншому тече час. Він витікає з балонів сумішшю в твої легені, а потім бульбашками на поверхню в твій світ. Головне не забути де ти є, не зачаруватися. Смерть у воді не така солодка, як на морозі.
Говорили довго. Пили імбирний чай. Їли кардамон, родзинки, горіхи, інжир. Мир сповивах животи і душі.
Дихати -- значить жити. Любити - значить віддавати тепло, посилати його на відстань, отримувати його від того, кого любиш, з ким дишеш в унісом. Відстань -- ніщиця, коли серце одне на двох.
© Copyright: Валентин Лученко, 2016