Приїхала додому,
Вклонилася порогу,
Вклонилася цій хаті,
Де виросла колись.
Стоїть так одиноко
Сирітка синьоока,
Чекає, щоб хто-небудь
До неї прихиливсь.
Хатиночка біленька
Старіє потихеньку,
Сумуючи віконця
Косяться на людей,
Бо тато й рідна ненька
Не дивляться в віконця,
І не лунає голос
І сміх внучат-дітей.
Село хмурніше стало,
Багато повмирало
Та доля розкидала
Сільських моїх людей,
І їдуть сюди в гості
Нащадки вже дорослі,
Везуть на землю предків
Своїх малих дітей.
До церкви завітала:
Вона неначе стала
Тим вогником єдиним,
Тим вогником живим.
Де можемо згадати
Кого уже нема тут,
Молитву заспівати
І мертвим, і старим.
А цвинтар стає більшим,
Щороку красивішим,
Бо більш немає місця
Святішого, ніж це.
І де б ми не бували –
Його не забували,
Летіли до могили
Сказать одне слівце.
Ви, мертві, спочивайте,
Живі же, пам’ятайте:
Маленьку батьківщину,
Село, свою родину,
Батьків, найкращих в світі,
Що дали вам життя.
Їм жити було важче,
Ми будем жити краще,
І гідні покоління
Підуть до майбуття.