Прощаюсь з домом,
З кутком знайомим,
Де плетиво доріг
В світи простерло біг.
По лініях стовпів,
За хвилям горбів
Зигзагами лісів
Край вдалині бринів!
І в звичних справ порвавши павутину,
На південь з півночі я лину!
А у розбудженій душі,
Немов запаси у коші,
Вагою пройдене лежить.
І в певну мить
Зусиллям розриваю пута
Тепер, о тута!
Скінчиться півжиттєвий гніт,
Нічний гуде політ!
За міліони літ
Я покидаю світ.
Заходить сонце, спить земля,
Круг осі вічності кружля.
І вздовж, на березі нічним,
Ходжу і бачу легкий дим.
Встає він відблиском вогнів
Над тінями химерних снів,
Що потопають в бурну ніч,
Прийнявши мого серця клич.
Востаннє, берегом ідучи,
Зі світом рвучи,
Яким я зовом одвічаю
У ніч безкраю!
Та час настав – удар чекає:
Хто цю машину розганяє?
Хто в простір птицю підіймає,
Де зір мереживо безкрає?
Мовчу, а тілом весь дрижу,
На волю здавшись чужу.
І страх, і подив занімів,
Я до моторів прикіпів –
І зринув разом! Хто я, що я?
Лечу ,немов в ковчезі Ноя!
Прощай, Земля,
Любов моя!
Я стільки літ
Терпів твій гніт.
Неси в політ
Мене, болід!
На крилах пісні
В край одвічні.
Сіянням мрії
За синь – обрії,
Видінням муки
У край розлуки
По сходах віку
За межі світу!
В ілюмінаторі ясні зорі
Переливаються у хорі.
А там, на захід – світла смуга,
Мов позолочена підпруга,
Міниться в мареві землі,
Рум’янцем танучи в імлі,
Де сходить сонце – землемір,
І магнетично тужить зір.
В ілюмінаторі ридає,
Землі прощання посилає
Далеке, рідне, глупе серце,
Що в даль незвідану несеться!
Плач, плач! Не жаль тобою водить, -
Земля, що в променях заходить,
Реальне діяння людське
І тут, на висоті, близьке!
Шумлять пробоями моря,
Горить вечірняя зоря.
Там люд встає, а тута ліг,
Для тебе ж – безупинний біг!
Не гасни, загадкова смуга!
Світи мені, немов подруга,
Сіяй край неба, з висоти
Останнім сяйвом красоти.
Щоб дар в моїм житті воскрес..
По курсу встав Південній Хрест.
Палає дзеркалом вогнів,
Душу зриваючи мені!
«Земля людей»