Дiти вiйни - поема

               

            
           Шістдесят  років  Великої
                Перемоги!

 Для вічності це - мить, для людини, майже все життя.
І ось уже шістдесят літ ми не чуємо, як свистять кулі
над головою, як вибухають снаряди та бомби, як ревуть
літаки та сирени. Шістдесят років ми не бачили материнських
сліз, і не чуємо дитячого плачу по загиблих батьках. Всі ми
в невідплатнім боргу перед ветеранами Великої Вітчизняної
війни, які визволили нашу країну від коричневої чуми –
німецького фашизму.
     І хоча уже шістдесят років у мирній праці живуть люди
і вільно дихає земля, та болять ще душевні та фізичні рани,
ветеранів, матерів та батьків, за своїми загиблими рідними.
     Я завжди ставлюсь з великою повагою до наших ветеранів.
В даний час  вони дійсно не забуті  і соціально захищені державою.
       Але ж є ще одна категорія людей, які також постраждали
у цій війні. Це – діти. Діти війни!
       Хто їм заплатить за їхні душевні страждання, за голод і холод,
за їх поневіряння, за скалічене не тільки дитинство, а мабуть і усе
життя? Ніхто! Тих повоєнних дітей було сотні тисяч.
      В своїй поемі – «Діти війни», на прикладі однієї сім’ї, я розповім
як це було в дійсності – правдиво і без прикрас.
 
                2005рік.

Та це було тоді…  А що ж діється тепер?  На сході України, а вірніше
на Донбасі, гримлять гармати, ревуть мотори танків і літаків, рвуться
бомби та снаряди, які несуть смерть і розруху. Ми бачимо  як помирають
безвинні люди: молоді юнаки, їх батьки, сестри, матері та їхні діти!
  І знову – діти. А їх вже сиріт, залишилося безліч. А хто розпочав
оцю бойню? Хто за це відповість? І знаємо, що ніхто за це не буде
відповідати. Та знаємо, хто все оце розпочав. Нехай тисячу разів буде
проклятий той, хто націлив на мирних людей гвинтівки та гармати.
За все це повинна відповісти влада тієї країни, яка розпочала цю війну.
 
                ПОЕМА                26.03.2016р.

Світлій пам’яті моїх дорогих батьків
         та братів, присвячую.

                Моє дитинство золоте –
                Змарніле, бідне і зелене,
                Неначе мак в душі цвіте,
                В мені бринить листочком клена.
                В. Дубина.
Рік сорок перший,  Літня днина.
Радій земля, душа співай!
І вільно дихає людина,
І в праці славить рідний край.
Як хороше на світі жити,
Обличчя в усмішці цвіте,
А небо мирне і блакитне,
А в небі сонце золоте.

Та наче блискавка майнула
І розірвала все сповна…
Життя людей перевернула
Ота розпроклята війна.

Тоді, як «буря» почалася,
В батьків їх четверо було:
- Володя. Коля, та ще Вася,
А на руках – малий Павло.
Я розповім про їхню долю,
Як те згадаєш, навіть страх,
Бо всі вони жили в недолі,
У злиднях, та у бур’янах.

Війна, життя це круговерть,
Гриміли вдалині гармати,
Все полетіло шкереберть,
А мати з дітьми біля хати.
І помарніла й побіліла,
Неначе теє полотно,
Зібрала в купку, обігріла
Оте безціннеє зерно.

Біда, біда прийшла велика –
Вітчизну треба захищать.
Всіх Сталін, вождь, людей закликав -
Батьків до війська виряджать.
Всі діти плачуть, мати плаче,
Збирає торбу у похід: -
Що ж тепер буде, мій козаче,?
Ти звідти хоч пришли привіт.

А хлопці обступили тата,
Він їх до себе пригортав.
Рука робоча, вузлувата,
Її на голови їм клав.
Обняв заплакану дружину: -
Ну досить, мати, не тужи,
Як невгасимую жарину
Себе і діток бережи.

Біда страшна, мов чорні круки,
На душі так всім налягло.
Взяв батько Павлика на руки,
Та й рушили всі за село.
Промовив батько: - Діти-квіти,
Повірте слову моєму,
Ох і дістанеться ж вам, діти,
Ну, а найбільше ось цьому.

Не так в житті воно зіткалось,
За те його я не корю.
Біди по горло всім дісталось,
Найбільш дісталось – Василю.
На діток з смутком батько глянув,
Сльозами очі запливли.
В селище «Красная Поляна»
Всіх новобранців повели.

І щоб напхать війни утробу
Їм навіть зброї не дали.
Батьків отих, немов худобу
На бійню гуртом потягли.
В останнє батько озирнувся
Рукою помахавши їм,
І наче в хмарку обернувся
Сховавшись в мареві німім.

             БАТЬКО

А батько був у них чудовий –
Бадьорий, статний, чорнобривий,
Хвилястого він чуба мав,
А як він гарно танцював!
А як він музику любив,
Наче літав, коли ходив.
Відкрию ще одну сторінку,
Немов фіраночку дверей:
Хазяїн був, любив він жінку,
Любив він коней і дітей.

Коли ще не було війни,
То  в молотьбу, в ці дні чудові,
Оті всі хлопці чорнобриві,
Щоб людям дати хліб, млинці,
Зерно на станцію, бідово
Возили хлопці-молодці.

Їдуть було десь під обід
І гріє сонечко як слід,
А вітерець лоскоче скроні,
Зерно добірне, добрі коні,
На бричках хлопці молоді,
Спітнілі чола як в воді.

Та, що там сонце, що вода,
Коли людина молода?!
І кров вирує, пломінь грає,
От-от над ним зав’ється дим,
Та, що ж то молодість, не знає,
Лиш той, не був хто молодим.

Так от, в той час, у ту годину,
Їх батько крикнув: - Хлопці, стій!
Віжки не поручень накинув,
Хвилястий чуб поправив свій.
Гукнув: - Ану давай, Миколо,
Скоріше «Гопака» заграй!
Дзвенить гармонь, співа над полем:
- Живи, людино, не вмирай!

Та куди там умирати,
Так він музику любив…
Тільки варт було заграти,
Він не їв би і не пив.
І пішов Антон по колу,
Закрутивсь немов млинок,
Танцюрист на всі довкола
Вмить пустився у танок.
Руку об руку він б’є,
Ще й приказує:
- Ках, ках, ках, ках,
Ось так, ось так!

То в присядку вдарить хвацько,
То по колу пробіжить,
Дасть ногами маталачку,
Аж земля під ним дрижить!
Сонце з неба посміхнулось:
Що за буча почалась?
І природа стрепенулась,
Бо аж курява знялась.
А чуб хвилею коливається.
А Панкратович посміхається.

            НОВА  ВЛАДА

Війни зловісная армада
Кривавий залишала слід,
І вже по селах «нова влада»
Котилась з Заходу  на Схід.
Які б не були зараз «дзвони» ,
Нам не забуть тої доби,
Як лізли «бюргери» і «фони»
На українськії хліби.

Пішли чоловіки свідомі
Сім’ю і край свій захищать,
А деякі зостались вдома,
Щоб німців, бачте, зустрічать.
Бо ще хватало українців
Немов осоту на ріллі,
Таких, які чекали німців,
Були такі і в цім селі.

А як прийшли до нас ті «боші»,
І новий «орднунг» принесли –
Заворушились наче воші,
Що їх бензином покропли.
Зустріли німців короваєм,
І діло кожен з них знайшов:
- Один, зробився поліцаєм,
Другий – у старости пішов.

Надряпав вмить указ в управі
Якийсь німецький офіцер,
Корів, щоб віддали ораві,
Щоб німець м’ясо смачно жер.
А мати наказала зранку
Закрити двері на засув.
Закрились діти й на лежанку
Сховались хутко. Час ішов.

Рішили пики бармалейські
В дітей забрати молоко,
Прийшли: - Козельський-поліцейський,
І староста – Іван Пєшков.
І поліцай свою гвинтівку
Хутенько зняв із-за плеча,
В вікно, на дитинчат голівки
Націлив – пика «палача».

- Скоріше двері відкривайте,
Скільки ще будемо чекать,
А не відкриєте, то знайте,
Стріляти будемо. Стрілять!
Пішла матуся зі сльозами
Крюка і засув відкривать,
А діти їй: - Не треба, мамо,
Корівку німцям віддавать.
               
І староста той, бородатий
Повів корову із дверей,
А за корівкою йшла мати,
І з нею четверо дітей.
І знов за ними горе скаче,
Сім’я ізнов в тяжкій журбі,
Реве корова, мати плаче,
А діти плачуть і собі.

Біда наповнила подвір’я
Немов відро з водою – вщерть.
Пішла остання їх надія,
Залишив на голодну смерть.
І як воно такеє сталось?
Як до управи довели,
В душі у них – людське прорвалось -
Корівку дітям віддали.

              « ГОСТІ »

Ось в двір прийшли незвані «гості»,
Що топчуть край наш чобітьми,
Автомобіль як на помості
Напхатий німцями-звірми.
Отак і стали серед двору,
Кругом стоптали все до тла.
Антену виставили вгору –
Радіостанція була.

З тої антени, із вершечка,
Аж до землі тягнувся дріт,
Якісь гачечки і кілечка
Були начеплені врозбрід.
Гачки сподобались Миколі,
Бо він любив щось майструвать,
Та й заходився хлопчик Коля
Оті гачечки відчеплять.

Угледів теє німець клятий
І вихопив свій револьвер,
А Коля, майстер той завзятий,
Біля гачків так і завмер.
Фашист наганом став махати,
Щось по-німецьки белькотить,
Та де на щастя взялась мати
Й зуміла сина захистить.

А на причілку біля хати,
Щоб чути в радіо тих псів
Двигун поставили прокляті,
Що день і ніч торохкотів.
Вони прийшли до нас без візи,
З своїм залізним кулаком:
Один - курей хапав і різав,
Другий - ганявсь за гусаком.

А серце в матері німіло:
- Для себе ж все те берегли,
Та вони знали своє діло,
Вони, бач, «волю» нам несли.
Ярмо народам готували,
Якого ще не бачив світ.
Вони б людьми лани орали,
Десятки, може сотні літ.

А у сусідів. як отрута,
Що так подібна миш’яку,
Орава розставляла пута
В Котихи Насті, у садку.
А ті, що за курми ганялись,
Стали в дитячому дворі,
І в хаті на соломі спали
Із вечора, аж до зорі.

Награбували ті тевтони,
Що по землі несли розлад –
Тушонку, цукор, макарони,
І шоколад і мармелад.
І цукор той, і макарони
В мішках паперових були,
А діти, проти їх закону
Вночі все те з мішків тягли.

Устав Василько в ніч безсонну,
Через румина переліз,
Набрав у жменю макаронів
І під ряднину знов поліз.
Голодні діти смакували
Ті макарони під рядном,
А після того засинали
І спали вже міцнішим сном.

Та й різношерсті ж ті вояки,
До нас непрохані прийшли,
І німчура, і австріяки,
І руминешти тут були.
У тих вояк в душі відлига,
Дітей не кривдили нічим.
І мамалигою вгощали,
І мармелад давали їм.

На весь ротяку реготали,
Їх рахували: - Айн, цвайн, драйн,
Та наче гуси гелготали –
«Шьон», «ессен», «бітте», «бітте» «кляйн»!
Зухвало думали вояки,
Що завжди буде «шьон» і «гут»
Не думали лише чортяки,
Що їм бійці під зад дадуть.

Ні Геббельс злий, ні «любий Дуче»
Не зупинили отой град.
Неначе той курай колючий
Котилась німчура назад.
Тікала підсмикнув підштанки
Та «біла кость», арійська кров,
Бо з Волновахи мчали танки –
Наш фронт лавиною пішов.

              ДІТИ,  ДІТИ.

І хоч фашисти утікали,
Та свої шлунки берегли,
Нічого нам не зоставляли,
Все забирали, що могли.
А дітям треба ж далі жити,
І їсти хочеться, аж страх,
А на полях – пшениця, жито
І кукурудза в качанах.

По кукурудзі кучі толу
Лишив арійський «господин»,
А качани важкі додолу
Звисали густо з бадилин.
Топтали німці оте жниво,
Аж плакала земля сама.
Поля стояли сиротливо,
Немов господаря нема.

Дивилось сонце на те диво,
Лилися промені мов кров:
- Навіщо гріло і світило,
Як в землю піде все це знов?
І дітлахи юрбою дружно
Розводять вогнище просте.
В нім тол з бадиллям кукурузним,
Дим чорним стовбуром росте.

В те вогнище голодні діти
Кидали стиглі качани.
Було чому тоді «радіти»,
Це були «радощі» війни.
Із вогнища качан виймали,
А він чорнющий, як смола,
І за «годиться» це сприймала
Ота голодна дітвора.

Качан той гризли як собаки,
І руки в сажі і носи,
Та він тим дітям-неборакам
Добріший був за ковбаси.
Скільки ж було по всій країні
Таких скалічених сердець?
Та жевріли в душі надії, -
Колись цьому прийде кінець!

Бо йшла і йшла тепер на Захід
Солдатів нескінченна рать.
Це був землі вселюдний захист,
Бо вже набридло відступать.
Як вітер, як вулкана лава,
Що клекотіла до пори,
Неначе сонячна заграва
Пливли червоні прапори.

  ПОДАРУНКИ  ВІЙНИ

Які ж то цінні подарунки
Лишив дітям фашистський гад?
Ось купа мін лежить мов трунки,
А ось  - запали для гранат.
Калік зосталося немало
Хто розряджав отой запал:
Одному руку одірвало,
Другого вбило наповал.

Ось купою лежать снаряди,
А ось патронів, як намет,
Снаряди хто-небудь розрядить,
І заговорить кулемет.
Та навіть страшно це казати,
Бо, були справжні вояки,
(Коли не бачила їх мати)
Оті маленькі хлопчаки.

Патрона забивали в землю,
Ну, а на капсуль ставивсь цвях,
І аж в очах ставало темно,
Бо, каменюкою – ба-ба-ах!
І зникли  - хліб, сірник і сало,
При всенародній тій біді,
Щоб затопити піч – кресало
Вживали майже всі тоді.

Береться кременя шматочок,
Той кремінець кладуть на трут,
Пружини плоскої листочок,
Та із розгону кресонуть!.
Ось іскри сиплються снопами,
На трут попали вже либонь,
А ти сильніше дмеш губами,
І ось уже здобув вогонь.

А замість лампи була гільза,
Була та лампа – перший клас!
Фітіль з шинелі хлопчик різав,
І заливали в неї гас.
Всі вечори так коротали.
Мов кошенята діти ті.
Чаділа лампа і воняла,
Та все ж таки, не в темноті.

А мати-горлиця за діток
В ту днину бідкалась сама.
Пригорне тих маленьких квіток
І стиха пісню заспіва:
          Гаю, мій гаю,
          Зелен розмаю,
          Тебе, миленький,
          З війни чекаю.
          Тебе чекаєм,
          Наш рідний тато,
          Щоб ти живенький
          Вернувсь до хати.
          Тебе чекаєм,
          Та й до порогу,
          Щоб ти приніс нам,
          Та й Перемогу.

              БРАТИ

Фашист в злобі передсмертельній,
Хоч відступав. та дошкуляв.
Іх батько в ті часи пекельні
Під Мелітополем стояв.
Земля повсюди перерита,
Бо ж будували тут заслін.
Там всі брати були – Микита,
Іван і Яків і Антін.

Щоб вистояти проти танків,
Страшних залізних тих химер,
Щоб захищав дітей-підранків,
Дали Антону ПТР.
Перед атакою зустрілись
Задумані  і мовчазні,
Обличчя смутком їх покрились,
Бо не до сміху на війні.

Антон Микиті перед боєм
Сказав: - Себе побережи,
А як що станеться зі мною,
Дітям моїм допоможи.
Поговорили, накурились,
Може остання зустріч ця.
І перед боєм розпрощались,
Тай зайняли свої місця.

І пролунав сигнал атаки,
Все задвигтіло, заревло.
Земля змішалась, люди, танки
В війни страшенне джерело.
Скільки той бій ішов, не знаю,
Годину, дві, а може п’ять.
Бійців побитих там без краю
Зосталось на полях лежать.

Там від напруги рвались жили,
Бо все кипіло і гуло.
Немало німців положили,
Багато й наших полягло.
Затихла канонада бою,
Пилюки відійшов туман.
З братів зустрілись тільки троє –
Микита, Яків та Іван.

Антона довго всі шукали,-
Поміж убитих не було.
Або снарядом розірвало,
Або землею пригребло.
В полях пшениця хвилювалась,
Проміння сонячне лилось,
А жити, жити так бажалось…
Не довелось, не довелось!

Коли ще поле не живиться,
Повсюди мак по нім росте.
Червоним маревом пшениця
Солдатів кровію цвіте.

                МАТИ

І знов на діток впало горе,
Що принесло печаль в сім’ю:
Прийшла в домівку звістка чорна –
Загинув батько їх в бою.
І полились рікою сльози,
Що ж тепер станеться з дітьми?
Хто ж діток в лютії морози
Обійме теплими крильми?

Пливе життя немов отрута,
З біди не вирватись ніяк,
Бо із харчами повна скрута –
Гарбуз, макуха і буряк.
Неначе ластівка та мати,
Щоб діток тих нагодувать,
Та щоб колгосп відбудувати
Ішла коровами орать.

Нестатки всюди і розруха,
Дні потяглися неясні,
Але не зникла сила духу,-
Співали і тоді пісні.
Вже відкотились дні ті грізні,
Коли впаде на землю ніч,
В зимові вечори  морозні
Соломою натоплять піч.

Сусідка прийде – тітка Люба
В цей невеличкий теремок,
Рядочком сядуть біля груби,
Поллється пісня мов струмок.
Про вічную любов святую
Вони співали залюбки,
Та ще про Галю молодую,
Що підманули козаки

-«Вітер з поля, хвиля з моря,
Ой да довела, любов до горя».

- «Ой ти Галю, Галю молодая,
Краще тобі буде, як в рідної мами.»

 Як джерело весною вранці
Лились пісні тих двох жінок,
Сидів Василько на лежанці
І пив цілющий той струмок.
Немов порошу, їх порушу
Оті часи без вороття,
Але пісні отії в душу
Запали на усе життя.

  В  ОСТАННЮ  ПУТЬ

Життя дитяче не застигло
І не пройшло повз них бочком,
Якийсь там коржик, мамалига,
І від корівки молочко.
І все то те їм дбала мама,
Вже діткам не відчуть біди,
Та відбулась життєва драма –
Пішла матуся назавжди.

І відійшли у бік по тому,
Рясні думки стрімких ідей,
Бо в серпні, році сорок сьомім
Померла мати тих дітей.
Сльоза з очей рікою бігла,
Бо мати йшла в останню путь.
Про них сказала тітка Ївга:
- Із них бандити поростуть!

Спідниця пальова в мережку
Може єдиная в житті,
Та ще підківками сережки
Були у мами золоті.
Поклали матір в домовину,
А в хату вже прокралось зло:
Сережки ті, в лиху годину
Неначе вітром іздуло.

Сумно й пусто зразу стало
У їхній світлиці,
І сережок тих не стало,
І тої спідниці.
Бідні, бідні оці дітки,
Горе, горе з вами!
Стали круглії сирітки,
Бо не стало й мами.

Лихо дітське невблаганне
Серце ядом нудить,
Хто забрав оте останнє,
Бог того осудить.
Краще б її й не згадати
Отаку тривогу –
Проводжали діти матір
В останню дорогу.

В дорогу матір споряджали,
На голові якийсь вінок.
І в чорну ніч, в труну поклали,
Та і поставили в візок.
Похмурі люди, діти плачуть,
На возі діти ті сидять.
Вони в останнє матір бачать,
Щоб на життя запам’ятать.

І сидять біля матусі
Діти-ластів’ята,
Тільки ластівка померла,
Вбила війна тата.

І чебрецем і васильками
Тоді кладовище цвіло,
Та незбагненне малюками,
Що вже в них мами не було.
А біля ями розпрощались,
Бо хоронити час було.
По черзі всі поцілували
Її холоднеє чоло.

В останнє глянули у яму,
Ті діти, крихітки малі,
І кинули вони на маму
Малими жменьками землі.
А після думали-гадали:
- Навіщо кидали в той час.
Їй мабуть тяжко, може б встала,
Та й повернулася до нас?

 ПОНЕВІРЯННЯ  ТА  ЗЛИДНІ

Чотири хлопчики  зостались,
Вони були ще не орли,
Та так, бач, долі забажалось –
В життя самотньо попливли.
Шістнадцять вже було Володі,
Колі, - дванадцятий летів,
А Васильку – десятий вроді,
А Павлику, лиш п’ять років.

Життя сирітське вкрилось цвіллю,
З всієї сили налягло.
Часом цибулю їли з сіллю,
Бо хліба й крихти не було.
Що ж їли діти в ті години,
У ті голоднії часи?
- Їли «калачики», шипшину,
Вони не знали ковбаси.

Свиріпа, грицики, козельці,
Акацій цвіт і молочай,
Пили водичку із джерельця,
Немов то був індійський чай.
І мамалига з кукурудзи
Була у діток не завжди,
І наїдались не від пуза
Коржів із льону й лободи.

Оселя їх була знайома –
Садок неначе в молоці,
Хатина з дахом із соломи,
А під стріхою – горобці.
З-під стріх горобчиків тих драли,
І їх варили залюбки,
А потім смачно уплітали
Оті маленькі «галушки».

Володя, десь в часи покосу,
В своїм колгоспі працював,
А чи пшенички, а чи проса
По трішки все ж, та діставав.
По тому, старший брат Володя
Гурту дитячого відбивсь,
І від життєвої негоди
В шістнадцять літ вже оженивсь.

Прийшов до діток дядя Ваня,
Один з Антонових братів.
Достало лиш на рік старання,
А далі жити не схотів.
Бо мабуть думка коле в боки,
І жалить в серце наче гадь:
- Навіщо нам оця морока –
Їх зодягати й годувать?

Васильку ніколи й присісти,
Він в навчанні не відставав.
Доїв корову, варив їсти,
Полов город і прасував.

              ВЕСНА

Коли весна розпочалася
Й прийшла в оселю, мов би гість,
У куфайчині хлопчик Вася
Хворий на сонечкові грівсь.
Одна бабуся їх «сердешна»
Сказала Васі врешті-решт:
- Я молочка б тобі принесла,
Але ж все рівно ти помреш.

Бач, помилилась та бабуся
Не знавши бідності буття.
Була дитина в слабім дусі,
Та все ж боролась за життя.
Ні, не забути тої миті,
Ще і природи, красу ту:
- Неначе молоком облиті
Стояли вишні у цвіту.

І аромат п’янкий, духмяний
Струмився наче у ві сні.
Стояв Василько наче п’яний,
Стояв і радувавсь весні.
Отак, як вийдеш за подвір’я,
І там праворуч повернеш,
Росла трава, як те повір’я,
Без перепонів і без меж.

Все взимку спало дні і ночі,
А на весні, як зацвіте…
Лоскоче ніздрі, вабить очі
Прекрасне різнотрав’я те.
Голівкою кива ромашка,
Цілющий і п’янкий там дух.
Неначе хащі біла кашка,
Будяк і піжма і лопух.

Хлоп’я голодне і роздіте,
І повні очі сліз були,
А оті квіти, мов би діти
До нього руки протягли.
Його голубили листками,
Коли ходило навмання.
Листочки наче руки мами
В обійми брали хлопченя.

Над будяками, лопухами
Музики славні виграють.
Ще до схід сонця хоботками
Джмелі і бджоли мед беруть.
Неначе в житі перепілки
Вони туди-сюди снують,
І всими барвами веселки
Під сонцем крильця виграють.

І візьме в ранішню годину
Коробочку з-під сірників,
Наловить там ота дитина
І ос, і бджілок, і джмелів.
Дзижчать комахи в коробочку,
Такі вони йому смішні,
Хлоп’я присяде в холодочку,
Та й засинає в бур’яні.

Дитину певно доля згубить –
Неначе всі чужі кругом,
І навіть мама не голубить,
Бо спить вона вже вічним сном.
Вона до нього часто-часто
Вночі приходила у сни,
І кликала його так ясно:
- Васильку, синку відчини!

Він як ошпарений здригався,
Бо ж чує материнську річ,
Відкривши двері, відсахався –
Дивилась в очі чорна ніч.
Цього хлопчині не замало,
Він з переляку мов закляк,
А серце в грудях калатало,
І він дверима тільки – хряп!

Хутенько злазив на лежанку,
Під бік ряднину підвертав.
Не спав Василько аж до ранку,
Бо на матусю все чекав..

              ВУЛИЦЯ

Їх вулиця була чудова,
 Оте неначе  у ві сні.
Дітей там в кожній хаті повно,
І гамір чути, і пісні.
Немов сади Семирамідські, -
Шпориш отой в єдине зливсь,
Неначе килим той персидський
Через всю вулицю стеливсь.

Ступали босою ногою
Ті дітлахи по царству трав,
А килим срібною росою
Під сонцем вранці вигравав.
А після дощику вреднющих
Мелькало там багато ніг.
І ноги тих дітей чорнющі –
Ставали білі наче сніг.

НЕДОЛІ  СВІТЛІ  ПРОМІНЦІ

В недолі діти ходять в латках,
І взимку нічого їм взуть.
Живуть самотньо, як курчата,
Що з інкубатора беруть.
Та доля зглянулась, не вмерла,
Прийшов тих діток доглядать,
Іван Іванович Ганжела –
Їхньої мами менший брат.

Він на протезі. Дядя воїн,
Звалив на себе от у кладь:
 - Сестра і мати, та їх роє,
Як же із ними зволодать?
Змінилась вмить життя картина,
В житті їх стався перелом:
Бабуся рідна – Катерина
Зігріла їх своїм теплом.

Та щастя те було недовгим,
Жили два роки, як в раю.
Пішов їх дядя шляхом новим,
Щоб будувать свою сім’ю.
І знову діти безпритульні
На цій знедоленій землі,
Морози взимку так дошкульні,
А діти босі і малі.

Бабуся в них була чудесна,
Не викидала їх з думок.
Хай буде царство їй небесне –
Завжди жаліла тих діток.
За ними дід Іван не плаче,
Їх в образ бачить не хотів:
-  Щоб я в своїм дворі не бачив
Отих Антонових чортів!

              КОЛОСКИ

А восени, у поле рвучко
Бігла голодна дітвора.
І колоски й мишачі купки
Збирала в полі не з добра.
Та зграйка, всі оті хлоп’ята,
По полю босоніж біжить,
Стерня й осот, так колють  п’яти,
Та що ж ти вдієш, треба жить.

Ті колосочки в жмут зібравши
Кожний хлопчак оберігав,
А об’їздник все відібравши
Дітей в сільраду притягав.
А Голова так розпікався,
Ні на хвилинку не вгавав,
Бо щиро владі віддавався,
Їх «паразитами» взивав.

Тим діточкам, ні стать, ні сісти,
Чи винні діти ті були?
Так, винні, бо хотіли їсти,
Й зернятка тії берегли.
Отих дітей, сім’ю єдину,
Їхні дядьки не зберегли,
І Павлика, малу дитину,
У Дитбудинок відвезли.

Мале, без тата і без мами,
Наче пішло в поводирі,
Неначе гілочку зламали
Від клена, що росте в дворі.
А там, в оцю гірку годину,
Якось та буде вже мабуть.
Якусь одягнуть одежину,
Та і поїсти щось дадуть.

Життя не стало й на хвилину,
Все те мов річка потекло.
В оселі «Банне», в Дитбудинку
Йому не солодко було.

                ДВІР

Зелене вінича стояло
Високе, як трава буркун,
Чудова пісенька лунала,
Яку співав всю ніч цвіркун.
Тоді по всіх полях Союзу,
У збір врожаю, восени,
Коли збирали кукурудзу,
Скидали в купи качани.

А в темну ніч не досипали,
Й несли додому малюки,
Під хату качани зсипали,
І чистили їх залюбки.
Не крали діти, просто брали,
- А, повезе, не повезе!
Спасибі владі, не спіймала,
Й не посадила в КПЗе.

Як гарно дітям в листі спалось!
Все небо зорями цвіло.
Те листя вогке зігрівалось
І гріло їх своїм теплом.
А там десь далі, у Ішкових,
Як на пожежній каланчі,
Неначе з відьмою у змовах
Кричали в пізню ніч сичі.

Вони сміялись і нявчали,
Лиш дочекавшись темноти.
Недолю дітям віщували
Оті проклятії чорти.
А вранці, на ручній машинці
Був кукурудзи передьор,
І готували, як гостинці
Супець, під назвою – кандьор.

А як мороз надворі тенькав,
Збирались в хаті малюки.
Єршова, Пушкіна, Шевченко
Читали діти залюбки.
І був їх дім для всіх привітний,
Із ранку, в пізні вечори,
Немов метелики на світло
Зліталась зграя дітвори.

В вікні коптилка з керосину
Маячила для них в імлі,
І в заметіль, і в добру днину
Ішли: «касман», «пішань», «палі».
Вовчик, стрибав неначе коник,
Що біг за «Грицею» як хвіст.
Бринь  Толик, і Альоша «ноник»
Ішли немов на благовіст.

По черзі карти роздавались,
Усім так весело було.
Курили, дружньо матюкались,
Життя кипіло і гуло!
Тепер-то можна зрозуміти
Отих знедолених дітей.
Несли вночі під посвист вітру
І рамки з медом і гусей.

Бо в них надія не вмирала,
І крали все те не з добра.
Ні, не жила, а виживала
Та повоєнна дітвора.
У тій закопченій оселі
Котився сміх неначе град.
Часом голодні, та веселі
Росли «дубки» Країни Рад!

    КРОКИ  В  ЖИТТЯ

Роки летіли незагайно,
Вже йшов  п’ятдесят перший рік.
В колгоспі Коля з-під комбайна
В жнива зерно возив на тік.
А після праці зоставалось
Там кілограм, а може два,
В торбинку старанно збирала
Ота бідова голова.

Угледів те, пильнющим оком
Тої бригади бригадир,
То Бринь Степан  підкрався боком,
Немов турецьких військ візир.
А в ті часи, часи жорстокі
Так слідкували за людьми,
Якщо спіймався, взявши трохи,
Давали десять літ тюрми.

І Коля випив горя кухоль,
Покинув вмить своє село.
Поїхав в місто Маріуполь,
Щоб здобувати ремесло.
Хоч в голові думки нуртують
Та мабуть вірно вибрав путь,
Бо там, зодягнуть, нагодують,
І спеціальність там дадуть.

Щоб легше йти в життя дорозі,
Хватило дужого плеча.
І став він майстром паровозів
В заводі ріднім «Ілліча».
Старший, життя напившись вдосталь,
По тому трактористом став.
Він відбудовував колгоспа –
Колгоспнії лани орав.

Павло – скінчив Індустріальний,
І майстер він шахтарських сфер.
Поїхав аж на Північ крайню,
Став бізнесменом він тепер.

Василь, ще довго горе микав,
Коли гармонь собі придбав,
За кусень хліба невеликий
Частенько на весіллях грав.
Життя складне, як теорема,
Життя криве, немов дуга.
Його погнуло так, як треба,
І він покірний ваш слуга.

Оті слова, що Ївгу нудять,
Ні, не пророчими були.
А всі ті діти, вийшли в люди,
Й бандитами не поросли.
Дітей цих, доля незвичайна,
Усім досталось їм сповна…
Фізично, а також морально
Дітей калічила війна.

По всіх статтях життя законів
Війна та визвольна була.
Спасибі Армії Червоній,
Що мир для діток принесла.
Життя – це мир, життя – це диво,
І є у нас єдина путь:
- Онуки й правнуки щасливо
Хай без війни віки живуть!
               Кінець.
               2005рік.